39. Рома

У мене всередині все похололо, коли я це почув. Вона сказала це так легко… ніби нічого особливого, а я на секунду просто втратив дар мови.

Не можна було, щоб хтось це почув.

— Не мели дурниць, — намагався відповісти спокійно, хоча голос усе одно зрадницьки просів.

— Я не можу пройти повз таку новину.

— Новину?.. — перепитав я, трохи різкіше, ніж хотів.

— Так. Богдан розповів.

Я полегшено видихнув, навіть не приховуючи цього. Вже встиг надумати собі зовсім інше.

— Не вміє таємниці берегти, — пробурмотів.

— А ти чого так занервував? — вона зробила крок ближче і подивилася мені прямо в очі.

І от тут я завис.

Не знаю чому, але я любив ловити її погляди. У неї були карі очі — такі справжні, які сяяли щирістю.

— Я не злякався, Рито, — відповів, намагаючись звучати впевнено. — Знову нафантазувала?

Вона не відвела погляд. Навпаки — трохи примружилася, ніби намагалася прочитати мене, як відкриту книгу, яку я відчайдушно намагався закрити.

— Нафантазувала? — повторила вона тихо, майже ніжно. — Ти щойно видихнув так, ніби тобі зняли зашморг з шиї. А тепер кажеш, що я нафантазувала?

Рита зробила ще один крок. Тепер між нами майже не залишилося відстані.

— Просто… — я провів рукою по потилиці, намагаючись знайти слова. — Не люблю, коли про мене пліткують за спиною.

Невдовзі дівчата пішли ліпити вареники, а ми з Владом залишилися. На фоні тихо грав якийсь запис матчу, але він нікого з нас насправді не цікавив. Спочатку говорили про машини, а потім якось непомітно дійшли до жінок.

— Як плани далі? — Влад сперся на перила, ніби підтримує розмову для годиться.

— Поки тут. А далі видно буде.

— Не тягне назад?

— Я там так і не звик, — спокійно відповів, а Влад мовчки кивнув.

— Міла, до речі… — почав він ніби між іншим, — завжди дуже хвилювалася, як ти там, хоч і намагалася це від тебе приховати.

Я нічого не сказав, лише відвів погляд убік.

— Я казав, що тобі нормально, — продовжив він. — І, якщо чесно, мені було спокійніше, коли ти був далеко.

— Я в цьому не сумніваюсь, — тихо відповів я.

— Зате тепер, — додав Влад трохи легше, — бачу, ти не один.

Я підняв на нього погляд.

— І це добре. Чесно. Мені так навіть спокійніше.

— Чого раптом? — швидко запитав я.

Влад на секунду задумався, ніби підбираючи слова.

— Бо коли у людини є хтось поруч… вона менше живе минулим.

Я тихо видихнув.

— Не завжди так працює.

— Можливо, — не став сперечатися він. — Але хочеться в це вірити. — між нами знову запала тиша.

— Вона хороша, — раптом додав Влад, киваючи кудись убік. — Бережи її.

— Я не той, хто…

— Я знаю, хто ти, — перебив він спокійно. — Саме тому і кажу.

Я нічого не відповів.

— Просто живи далі, — вже тихіше додав Влад. — У тебе це добре виходить.

І ніби нічого особливого не сказав, але  після його слів стало якось важче дихати.