36. Рома

Вчора був дуже емоційний день. Все навалилося одразу: і радість, і якісь старі, неприємні спогади. Але мені справді було необхідно побачити всіх… особливо Мілу.
Вона майже не змінилася. Хіба що стала ще яскравішою, красивішою. Правду кажуть, що жінки з часом розквітають і це було про неї.
І було сумно усвідомлювати, що це не через мене.
Змінила зачіску. Хоч ми і бачилися по відеозв’язку, але це зовсім не те, адже живе спілкування нічим не заміниш.
Я й не думав, що так скучив за її присутністю… за її запахом.
Ми говорили довго... Десь до другої ночі.. Спочатку навіть не слідкували за часом, просто сиділи і говорили про все підряд, ніби нічого й не було між цими роками.

Я бачив, що вона втомлена — дорога дала про себе знати. Та й сам відчував, що ледве тримаюся, тому вирішили, що зранку зустрінемося раніше і підемо прогулятися.

— Виспався? — запитала Міла, коли ми зібралися виходити.

— А ти як думаєш?

— Думаю, що ні.

— Правильно думаєш.

— Може давай і Риту запросимо? — запропонувала вона, але це в мої плани геть не входило.
Я хочу провести цей час саме з Мілою.

— Вона так солодко спить. Я її ввечері попереджав, що зранку хочу з тобою прогулятися і пройтися нашими місцями, тому думаю, що вона буде не проти.
Міла задумалася, але нічого не відповіла, а потім ми швидко одягнулися і вийшли.
Колись у цей час ми бігали, але зараз вирішили просто пройтися.

— Дивно… знову так просто йти поруч, ніби й не було цих десяти років.

— Це точно, — сказала дівчина. — Скільки всього змінилося. Ми змінилися, подорослішали, у кожного своє життя, і я рада, що в тебе воно теж з’явилося. — я усміхнувся максимально щиро, але думав зовсім про інше.

— Я сам не очікував, що так складеться, чесно кажучи.

— Здається, вона хороша.

— Вона дуже яскрава і весела.

— Тоді тим паче тобі підходить, — промовила з посмішкою.

Ми йшли знайомими вулицями: до школи, повз місця, де колись вигулювали собаку, згадували минулі часи.
Вона розпитувала про все знову і знову, зокрема про гру на гітарі. А я за ці десять років брав її до рук кілька разів, коли траплялася нагода.
Так само неквапливо ми повернулися назад.
Вона розповідала про дітей, про Влада, про роботу. Вона пишалася тим, що робить, і я… я пишався нею.
Вона колись так мріяла довчитися на лікаря — і в неї це вийшло. Влад, звичайно, багато в чому їй допоміг, але…
Я був щасливий, що її мрія здійснилася.
Що вона змогла. Що стала такою сильною і впевненою.
У неї горіли очі, коли вона говорила про свій реабілітаційний центр.
А я… горів, коли дивився на неї.
І бачив у ній ту саму дівчину. Мою малу. З якою ми пережили так багато. І десь глибоко всередині з’явилося дивне бажання — повернути той час і зробити все по-іншому.
Але це вже позаду.
І мені залишається тільки дивитися на її щастя.
І… не заважати йому.