32. Рита

Ми тільки вийшли, і я побачила, як якась ненормальна біжить прямо на мого Рому… ну не мого, але ж я типу його дівчина.

Я навіть не одразу зрозуміла, що відбувається, як вона вже була поруч з ним і обіймала так міцно, ніби вони не бачилися сто років. А він підхопив на руки і навіть трохи покружляв.

І це… було якось дивно для мене.

Але я нічого не відчула. Абсолютно. Хіба що нервово перебирала шарф, який накинула на плечі, щоб не мерзнути.

Я ковзнула по ній поглядом: симпатична блондинка зі стильним каре. Але очі…

Щось у них було не так. Я навіть не змогла одразу пояснити собі, що саме. Навіть зараз, коли вона виглядала задоволеною, в її погляді залишався холод. А медичний одяг і відповідне взуття взагалі трохи збивали з пантелику.

— Нарешті! — видихнула вона, не відпускаючи його.

Я перевела погляд убік. Ну обіймаються люди — і що? Це ж не заборонено. Чи не так?

— Познайомиш? — почула я і повернула голову.

— Рита, — коротко сказав Рома і міцно обійняв мене за талію.

— Міла, — вона простягнула руку і я потиснула у відповідь.

— Рита.

— Мені вже подобається, — сказала вона, дивлячись на мене, а потім перевела погляд на Рому. — Ти нічого не хочеш пояснити?

— Все розповім, — відповів він.

Я ледь стрималась, щоб не закотити очі. Звісно. Мене промаринував ігнором, а тут одразу погодився.

— Може, зайдемо всередину? — запропонувала я і раптом відчула себе трохи… зайвою. Наче третьою зайвою.

Хоч Рома і обіймав мене, але я не знала, як влізти в їхню розмову.

— Ти де Влада загубила? — запитав він у неї.

— Завтра з дітьми приїде, — пояснила вона. — Я зірвалася з роботи, сама не знаю чому.

Я відвела погляд і зробила вигляд, що мене більше цікавить двір, ніж їхня розмова.

Ну подумаєш.

Приїхала якась Міла. Обійняла його. Подумаєш.

Мене ж це не хвилює. Напевно… Я тихо видихнула і сама собі кивнула. Звісно, не хвилює. Абсолютно.

— Мені холодно, — швидко сказала їм. — Чекатиму всередині.

Я вже розвернулася, щоб піти, але Рома різко мене зупинив, розвернув до себе і так ніжно подивився…

— Не ображайся, будь ласка, — сказав і поцілував.

Я чесно намагалася не округлити очі в цей момент, але, здається, не вийшло.

— Все нормально, не хвилюйся, — намагалася сказати якомога спокійніше і торкнулася його обличчя.

Це капець. На практиці все виявилося складніше, ніж я думала. І справа навіть не в тому, що мені було неприємно. Ні. Було… нормально. Просто незвично.

— А де решта? — запитала мама Роми, коли я зайшла.

— Там Міла приїхала, вони ще розмовляють.

— Мілочка тут? — здивувалася вона.

Я кивнула, і вона теж пішла до них.

Мілочка, Міла… скривилася я. Якось її стало забагато.