31. Рома

Дім… мій милий дім. Я стільки разів уявляв цей момент, прокручував у голові, як повернуся, як зайду всередину і нарешті видихну. Думав, що щось всередині стане на свої місця, ніби клацне, і стане легше.
Не стало.

Коли я стояв посеред знайомого двору і відчував себе дивно — ніби все своє, але не моє. Стіни, запахи, навіть повітря ніби не таке, як колись. І я — інший.

Я провів рукою по потилиці і тихо видихнув. Нічого. Звикну.

Коли Єгор сказав, що повідомив доньці Міли, що ми тут, я час від часу дивився на телефон в очікуванні дзвінка: уявляв, як зараз рознесе мене в слухавці, що я втратив совість, що змовчав, і ще купу всього іншого. А Міла така смішна, коли бурчить, але телефон мовчить.

А потім згадав Риту. Ще та ненормальна. Як тільки їй у голову прийшло, що я… навіть вимовити важко.

Серйозно?

Я тоді навіть не знав, як реагувати. Образитися? Посміятися? Чи просто подивитися на неї так, щоб вона сама зрозуміла, яку дурню сказала.

Але ж знав, що вона не зі зла. Вона взагалі з тих, хто спочатку говорить, а потім думає. І робить це так щиро, що навіть злитися нормально не виходить.

Я промовчав і вирішив помучити її. Хто знає, скільки вона носила це в собі — нехай знає, що треба все вирішувати одразу.

— Не страшно було? — запитав, коли вона повернулася з кухні.

— Поки не дуже: вона розпитала, скільки мені років, про батьків, про роботу, про наше знайомство… але найважливіше! — вона сіла поряд і повернулася до мене корпусом. — Мені доручили зробити салат і канапки, тому спробуй потім не похвалити.

— А ми отруєння не отримаємо? — не стримався і одразу отримав по ребрах.

— Ти знущаєшся?

— Я хвилююсь за своє життя, між іншим, — серйозно відповів, а потім додав: — А ти не знущаєшся?

Її радість в очах змінилася на провину.

— Вибач мені… я не повинна була тебе запитувати. — дівчина опустила очі. — Це не моя справа.

Я ледве стримався, щоб не усміхнутись.

— Сподіваюсь, це залишиться лише між нами? — сказав максимально серйозно.

Вона різко підняла на мене очі, ніби перевіряла, чи я зараз не знущаюсь.

— Обіцяю… — якось важко вимовила Рита і от тут я не витримав і засміявся.

— Ти… — почала вона обурюватись. — Ти… ти знаєш хто?!

— Хто? — засміявся я ще більше.

— Псих ти! Зрозумів?! Я тут переживаю, накручую себе, а тобі смішно!

Вона почала гамселити мене по чому бачить, я навіть подушку схопив, щоб закритися.

— Ей, обережніше! Я ще молодий, мені жити хочеться!

— Та я тебе зараз доб’ю!

— От бачиш, — пирхнув я. — А я ще про канапки хвилювався.

— Все! Ти їх не отримаєш!

— Ну все, домовились, — серйозно кивнув я.

Вона ще раз вдарила мене і різко відвернулася.

— Ідіот.

— А ти фантазерка.

— Чесно кажучи, я заздрю твоїй майбутній дружині, — раптом сказала вона, відхекуючись. — Їй дістанеться ідеальний чоловік.

— Мені не подобається, як це прозвучало. Пам’ятаєш, про що ми розмовляли?

— Не закохуватися. — в цю мить вона погляд.

— От і добре. Не забувай про це. І ще раз нагадаю — ідеальних не буває.

— Та невже? — фиркнула вона.

— Уяви собі.

Ми на секунду зависли, дивлячись одне на одного і саме в цей момент зайшла мама.

— Іди зустрічай гостей. Мабуть, Єгор з Лілею приїхали.

Я кивнув, взяв Риту за руку і повів за собою.

Але щойно ми вийшли, як я побачив, що з машини вискочила Міла і полетіла просто на мене.