29. Рита

Сказати, що я шкодувала про те, що запитала — це нічого не сказати. Я готова була почути щось типу: "Рито, ти зараз серйозно?" чи, наприклад: "Ти в яку сосну вдарилася? Як таке прийшло в твою голову? Зовсім мозок відморозила?"

А натомість він просто дивився і не відводив погляду, і найстрашніше, що я навіть приблизно не мала уявлення, про що говорить цей погляд. Розчарування? У тому, що його викрили. Чи розчарування в мені. Страх? Відчай? Чи це він просто сміється з мене.

А ще кажуть, що мовчання — це знак згоди, і від цього ставало найболючіше.

— Рома приїхав! — почула я дитячий голос, і лише тоді він відвів погляд.

— Потім про це поговоримо, — сухо сказав він і, спокійно взявши пакунки з багажника, закрив його, а мені в ту ж мить захотілося крізь землю провалитися.

Це була домовленість: моє завдання — просто зіграти роль і не лізти, куди мене не просять. Але ж ні… захотілося мені погратися в детектива і все дізнатися на свою голову. Молодець, Рито… Тепер ти задоволена?

Коли хлопчик майже відкрив ворота, Рома кинувся до нього, а той просто прилип. Я обережно підійшла до них, але дитині було на мене зовсім байдуже. Тож я просто не заважала. А потім почула, як двері відчинилися, і на порозі з’явилася жінка, і я лише встигла зловити короткий погляд таких самих синіх очей, як у Роми, в яких уже збиралися сльози. Я обережно взяла з рук пакунки, щоб не заважали, і тихо відійшла в бік. Зараз була їхня мить.

— Привіт, мамо, — промовив Рома з ніжністю і одразу пішов назустріч. Вона то притискала його до себе, то відсторонювалася на мить, щоб подивитися в обличчя, ніби не могла надивитися. Її руки тремтіли, а сльози все котилися й котилися, і вона навіть не намагалася їх витерти.

Я дивилася на них і відчувала, ніби підглядаю за чимось дуже особистим, але раптом вона подивилася на мене і я завмерла.

— Може, познайомиш нас? — вони підійшли до мене.

— Це моя Рита, а це моя мама, Алевтина Сергіївна.

«Моя Рита»… Я навіть не зрозуміла, чому саме мене так зачепили ці слова.

— Доброго дня. Мені дуже приємно познайомитися, — ледь промовила я.

Жінка раптом так трепетно взяла мене за плечі, що я на мить розгубилася.

— А мені як приємно, — відповіла вона, усміхаючись, і я помітила, що в її очах ще блищать сльози. — Так, діти! — скомандувала вона, швидко витираючи їх. — Мерщій у будинок.

Рома ще пішов забрати квіти і швидко наздогнав нас, а хлопчик усе не відходив від нього.

— Не попередили… — постійно казала вона. — Вас же треба нагодувати. Божечки, що ж це зараз придумати…

Ми зайшли до будинку, подарували квіти, і я нарешті наважилася дістати свій невеличкий подарунок.

— Мені пояснили, що вперше не можна переступати поріг дому без хліба, тому це Вам невеличкий солодкий пакунок і скатертина, щоб зустрічати такого гостя, — я ледь помітно вказала очима на Рому і відчула, як починаю нервувати, адже дороги назад точно не буде.