27. Рита

Чим далі в ліс, тим більше дров… тільки це й крутилося в голові, коли я думала про Рому, Іру та Мілу. Дуже хотілося вірити, що з орієнтацією в нього все нормально, і якщо це так, то він кохав когось із цих двох, мені це вперто підказувало щось всередині.

Я ще хотіла щось розпитати, але він так хитро перевів стрілки, а я зробила вигляд, що повелася, але для себе чітко вирішила — я все одно дізнаюся правду.

В автівці грала музика, щось спокійне, якраз під мій незрозумілий настрій. Я час від часу кидала на нього погляди і не знаю, як це пояснити, але іноді очі Роми ставали такими… порожніми і в такі моменти мені ставало його шкода.

І це ще більше підштовхувало мене все вивідати, щоб зрозуміти, як йому допомогти.

Раптом мій телефон завібрував у руках, і я ледь не впустила його від несподіванки.

Оксана: Ти де пропала? Тебе вже можна в розшук подавати?

Я скривилася і швидко набрала відповідь, але різко зупинилася і перевела погляд на Рому, який спокійно крутив кермо, не підозрюючи, що зараз має здатися мені в експлуатацію, ну хоча б частина його, бо в мене народилася ідея.

— Слухай… — протягнула я, трохи занадто невинно.

— Ммм, — насторожено відгукнувся він. — Мені вже не подобається цей тон.

— Та не драматизуй. Мені треба… доказ.

— Який ще доказ? — він навіть брову підняв.

— Щоб Оксана зрозуміла все без слів, — чесно відповіла я. — Бо вона мене зараз дістане.

Він на секунду замовк, а потім спокійно запитав.

— І що ти хочеш?

Я трохи пом'ялася, але все ж сказала:

— Візьми мене за руку, щоб просто фото зробити. — і в автівці миттю стало підозріло тихо.

— Серйозно? — повільно перепитав він.

—  Це просто фото. — швидко додала я. — Нічого такого.

— Ага, «нічого такого»  — повторив хлопець і хитро усміхнувся. — А потім Оксані ще якісь докази треба будуть.

— Ромо, не дратуй, — буркнула я. — Мені реально треба.

Він ще секунду мовчав, ніби щось знову придумував розумне, а потім однією рукою продовжив тримати кермо, а іншою просто взяв мою і якось я зовсім не була готова до цього як виявилося.

Його рука була такою теплою, довгі пальці ледь стискали мою долоню і я на мить зависла.

— Ну? — тихіше сказав він. — Твій “доказ”.

Я швидко схаменулася.

— Так, зараз…

Пальці трохи почали тремтіти, якогось дідька, і не слухатися, коли я відкривала камеру.

— Давай сюди! — пробурмотіла я і потягнула до себе.

— Я за кермом, взагалі-то, — сухо відповів він.

— Ой, точно…але до моєї ляшки дотягнешся якось.

— Це я і без твоїх прохань можу, — не втримався він, а я фиркнула швидко зробивши фото .

І знову зависла, дивлячись на екран. Чомусь це виглядало… занадто правильно і красиво.

Я швидко відправила фото Оксані і майже одразу прийшла відповідь:

Оксана: ОГО. Я щось пропустила?

Я ледь не засміялася.

— Все, ти врятував мене. — сказала я.

— Завжди радий допомогти, — спокійно відповів Рома.

І тільки через кілька секунд я зрозуміла, що ми досі тримаємося за руки.

— Ем… — почала я.

— Що? — невинно уточнив він.

— Можна вже… відпустити. — хлопець мовчки кивнув і прибрав руку, знову зосередившись на дорозі.
— Дякую, — тихо сказала я, а він лише знизав плечима, ніби нічого особливого не сталося.
А я чомусь ще кілька секунд дивилася на свою долоню.