26. Рома

Не вірилося, що я їду додому. Таке враження, що пройшла ціла вічність з того моменту, коли я переступав поріг рідного дому. Хоча там усе добряче змінилося, та все ж це мій дім, де залишилися найкращі спогади, пов’язані з батьками, братом та Мілою.

Рита поруч мирно сопіла. Судячи з червоних очей, ніч у неї була хвилююча. Я мимоволі затримав на ній погляд — зараз, без свого звичного напруження, вона виглядала такою вразливою… і від цього ще більш милою.

Сам не знаю чому, але вдома нікому не повідомив, що ми приїдемо сьогодні. Буде сюрприз. Та й мама, якби знала, почала б готувати той свій триповерховий стіл. Згадавши її кухню, я мимоволі усміхнувся, а в животі навіть забурчало. Тому, помітивши заправку, звернув аби хоча б кави взяти.

Рита миттю відкрила очі.

— Приїхали? — сонно запитала вона.

— Ще ні, я за кавою, — коротко пояснив я. — Тобі щось узяти?

— Я з тобою.

Вона швидко ожила, схопила сумку, вийшла з машини і одразу здригнулася, адже надворі було холодно.

— Шапку одягати треба, — сказав я і натягнув їй капюшон.

— А сам чого не в шапці? — огризнулася вона.

Я лише посміхнувся. Варто було їй прокинутися і нудьгувати вже точно не доводилося.

— Мені нормально.

— Мені теж… просто ти в машині нагнав температуру, як у сауні. От тепер і незвично.

Я лише хитнув головою й усміхнувся.

Я підійшов до каси, а вона пішла до вбиральні і коли збирався зробити замовлення, зрозумів, що не знаю, яку каву вона любить. Ніби й бачилися часто, але каву разом брали лише одного разу, та й то — капучино з коментарем, що вона його майже не п’є.

Я вирішив зачекати й узяти те, що вона захоче. Бо, знаючи, що Міла взагалі не п’є кави, я звик до думки, що дівчата можуть у будь-який момент передумати або захотіти щось інше.

Коли вона нарешті вийшла, то здивувалася, побачивши, що я просто стою й чекаю.

— Щось сталося? — тривожно запитала вона.

— Та ні, — я ледь усміхнувся. — Я хотів узяти тобі кави, а потім зрозумів, що не знаю, яку ти любиш.

Напруга з її обличчя одразу зникла.

— Я віддаю перевагу американо, — спокійно відповіла вона. — І зараз, якщо чесно, не проти освіжитися.

— До кави щось узяти?

— Ні, тільки каву. Я нормально поснідала.

Ми швидко оплатили замовлення, забрали напої й повернулися до авто. Рита обережно тримала стакан обома руками, ніби грілася об нього, а я відкрив для неї дверцята.

— Та я й сама можу! — обурилася вона, сіла й демонстративно зачинила їх.

— Ти ж дівчина, — сказав я, сідаючи за кермо. — Про тебе мають піклуватися, красиво залицятися…

— Може, і мають, — перебила вона. — Зараз фіктивний хлопець привчить мене до всіх цих джентльменських штук, а потім хлопцям буде важко до такої планки дотягнутися. І хто їм це пояснюватиме? Можливо, ти?

— А ти не давай таким взагалі шансу.

— Тоді залишуся з гордою самотністю, заведу собі кота і буду частим гостем у зоомагазинах, адже тішити буде більше нікого.

— Ти чого так завелася? — не втримався я.

— Пробач… — уже тихіше сказала дівчина. — Я не мала так різко.

— Мене більше цікавить, чому ти так думаєш.

— Просто мій колишній був геть далеким від такого ідеалу, як ти описав.

— Рито, зрозумій, ідеальних людей не існує. Але є елементарна повага до людини, яка поруч із тобою. І якщо ти будеш по-справжньому дорога комусь і скажеш, що для тебе такі речі важливі — він це врахує.

— Я ж про це й кажу… де ж ти взявся такий ідеальний?

— А я ще раз наголошую, що ідеальних людей не буває.

— Все, проїхали. Краще розкажи мені про Ірину, — сказала вона, і зробила ковток, а я трохи здивувався.

— Що саме тебе цікавить?

— Не знаю… — вона задумалася. — Як ви познайомилися?

— Вона жила разом із Мілою, коли вони вчилися в медичному коледжі. Та й загалом вони тоді дуже здружилися.

— А танці?

«Знову ці бісові танці», — подумав я і важко видихнув.

— Вона першою цим зайнялася, потім і Міла приєдналася. Вони навіть виступали на вечірках, весіллях і, в якійсь мірі, завдяки цьому знайшли собі чоловіків.

— Це як?

— Міла якраз звільнилася з лікарні й була в нас із Єгором у Києві, а Іра там жила. Вона мала танцювати на парубоцькій вечірці, але незадовго до цього зламала руку. І замість неї виступала Міла… там її Влад і побачив.

Я досі пам’ятаю, як відвозив її на репетицію. Як вона плакала в моїх обіймах, коли їхала наступного дня додому. І як я потім шкодував, що взагалі дозволив їй поїхати на ту вечірку.

— І що далі? — тихіше запитала Рита.

— А далі вона дала йому відкоша. Вони знову зустрілися аж через два роки, коли вона працювала асистенткою в стоматолога, а він прийшов на прийом.

— Нічого собі… А Іра?

— Іра… — я на мить замовк. — Вона вже набагато пізніше вийшла заміж за друга Влада. Він тоді якраз її найняв, а потім став другом їхньої родини. Він хрестив їхню доньку… а Іра їхнього хлопчика. — Рита трохи помовчала, дивлячись у вікно.

— Ти про неї так говориш… ніби вона займала там особливе місце.

— Вона й зараз його займає.