25. Рита

Чесно кажучи, я все ще не до кінця вірила, що це реально. Я. Їду. До. Його. Родини.

— Ти така тиха, — кинув Рома, не відриваючи погляду від дороги. — Це насторожує.

— Я просто… думаю, — коротко відповіла я.

— Це ще гірше. — Я повернула голову і глянула на нього.

— Дякую за підтримку, дуже допомагає.

Він усміхнувся куточком губ, і я знову відвела погляд. Навіть прості речі поруч із ним ставали… складнішими здавалося.

Машина плавно ковзала дорогою, за вікном змінювалися будинки, потім багатоповерхівки, потім усе більше зелені, коли ми їхали повз хвойного лісу. І з кожним кілометром у мене всередині клубок переживань все збільшувався.

— Ром, — тихо покликала я.

— Мм?

— А якщо вони зрозуміють, що ми… — я зам’ялася. — …що це не зовсім правда?

Він перевів на мене погляд і ледь усміхнувся.

— Не варіант.

— Це не відповідь.

— Це факт. — спокійно промовив він.

Я пирхнула.

— Дуже впевнено.

— Я знаю свою родину, — вже серйозніше сказав він. — І знаю тебе.

— І що ти знаєш? — поцікавилася я.

— Ти просто справжня… — задумливо сказав він і кинув короткий погляд.

Ми продовжували їхати деякий час мовчки, але я не витримала і вирішила попередити його.

— Знаєш, — тихо почала я, дивлячись у вікно, — мені важливо одразу позначити свої кордони. Просто хочу, щоб ти знав, що є речі, до яких я не готова. І якщо щось піде не так…

Він кинув на мене короткий погляд і кивнув, але вирішив уточнити.

— Наприклад? – запитав він.

— Ромо, давай одразу домовимось: обійми і невинні поцілунки — це наш максимум, а ще краще й цього уникнути.

— Я і не планував нічого іншого, — занадто швидко відповів він.

І це “занадто швидко” мені чомусь не сподобалося.

— Але ж ти повинна розуміти, що нам не повірять, якщо ми будемо сидіти, як два незнайомці?

— Краще так, ніж переборщити.

— А де межа “переборщити”? — з легкою усмішкою поцікавився він.

Я відкрила рот… і закрила, бо, чесно кажучи, не знала.

— Ось і я про те, — тихо сказав він.

На кілька секунд у машині запала тиша, ніби ми обоє думали про одне й те саме, але ніхто не хотів це озвучувати.

— Добре, — видихнула я. — Але все ж сподіваюсь, що «Гірко» нам кричати не будуть.

— Запізно, — хмикнув він. — Ти вже вже подарувала шкарпетки. Це дуже серйозний крок у стосунках.

Я штовхнула його в плече.

— Я серйозно!

— Я теж, — відповів він, але вже без жарту. — Не хвилюйся. Все буде добре.

Я кивнула, хоча всередині все одно залишалося якесь дивне відчуття.

Невдовзі я заснула, все-таки: ніч, хвилювання і майже без сну дали про себе знати, і повіки самі злипалися, а голова ставала дедалі важчою.