24. Рита

Коли здивовані Оксана з Антоном пішли, я продовжила прибирання, попутно влаштувавши Ромі невеликий наганяй.

— З такими темпами вони зі мною взагалі перестануть спілкуватися, — обурювалася я. — Ти зникнеш, а вони залишаться і будуть підколювати мене.

— Вони й без мене не втрачають цієї можливості, — заявив цей розумник, і, в принципі, він мав рацію.

Ми ще трохи поспілкувалися, після чого Рома поїхав, а я взялася збирати речі. І от тоді почало ставати трохи страшно. Усвідомлення того, що я буду зовсім в іншому місці з незнайомими людьми, лякало. Але дороги назад уже не було.

Я намагалася взяти різні речі, адже не знала, що на мене чекає, тому у валізу склала і джинси, і спортивні костюми, і більш класичні речі. Туди ж поклала сукню, яку купив Рома, і костюм “на всі випадки життя”, але потім передумала і вирішила взяти сукню в авто просто в чохлі, щоб не довелося її прасувати.

Піжами з довгими рукавами та штанами… і, не знаю чому, коротку теж поклала, хоча довго на неї дивилася перед цим.

Я ще раз відкрила валізу і подивилася на всі ці речі.

— Ну і навіщо стільки? — тихо пробурмотіла сама до себе.

З одного боку, я не знала, що на мене чекає, а з іншого — виглядало це так, ніби я переїжджаю назавжди.

Я поправила речі, зверху поклала косметичку і плойку, сіла на валізу, щоб її закрити, і чомусь стало трохи ніяково.

Телефон пискнув, і я одразу взяла його в руки.

Рома.

“Ти зібралася?”

“Майже”, — швидко відповіла я.

“Добре. Я завтра заїду о десятій”

Я подивилася на повідомлення і ледь усміхнулася.

Завжди такий… короткий і по ділу.

“Добре”

Відклала телефон і лягла на ліжко, дивлячись у стелю, глибоко вдихнула.

— Все нормально, — прошепотіла сама собі. — Це просто поїздка.

Але чомусь всередині було відчуття, що після неї вже нічого не буде так, як раніше.

Вночі я майже не спала через хвилювання, і добре, що тато мене розбудив, бо під ранок я нарешті заснула і не чула будильників.

Я швидко прийняла душ, забігла в магазин за дрібницями і повернулася додому.

— Доброго ранку! — привітався Рома, коли приїхав.

— Привіт! — відповіла я. — Ти їв?

— Ні, по дорозі щось куплю.

— Я млинців насмажила, можемо чаю попити, — запропонувала я.

— Ти? — скривився він.

— Зараз по ребрах отримаєш. Млинці я вмію робити, — сердито відповіла я.

Він мовчки поплентався за мною на кухню.

Це не зайняло багато часу, але чомусь мені хотілося відтягнути поїздку.

— Можна тебе на кілька слів? — сором’язливо звернувся тато до Роми.

Я чекала його в кімнаті і навіть полегшено зітхнула, коли він повернувся.

— Все добре? — поцікавилася я.

— А що має бути погано? — от гад, він же чудово розумів, про що я.

Він взяв валізу і поніс до машини, а я попрощалася з татом і пішла слідом.

— Ромо, я хвилююся, — зізналася я, сідаючи в авто.

— Не бійся, тебе ніхто не з’їсть і не покусає.

От капець, як “заспокоїв”.

Спочатку ми їхали мовчки, а потім я раптом дещо згадала.

— Що таке? — запитав він, помітивши, що я вагаюся.

— Обіцяй не сміятися.

Посмішка на його обличчі з’явилася миттєво.

— Мені вже страшно, — відповів він.

— Як справжня дівчина я не могла таке пропустити і не подарувати своєму хлопцю шкарпетки. Тому якщо десь колись між дівчатами зайде мова — мені не доведеться червоніти, — сказала я і простягнула йому пакетик із кількома парами.

Він заглянув усередину і підняв брову.

— Тобто ти вирішила одразу закрити всі мої базові потреби?

— Не дякуй. Я турботлива.

Він тихо хмикнув, ще раз глянув у пакет і похитав головою.

— Все, я зрозумів. Весілля можна не планувати. Ми вже досягли максимуму.

— Не перебільшуй, — фиркнула я. — Це ще не максимум. Я можу і термос подарувати.

Він перевів на мене погляд і примружився.

— Оце вже серйозні наміри.

— А ти як думав? Я підходжу до справи відповідально.