21 РОЗДІЛ

Я дивилася на Алю, яка бігла на автобус, і ніяк не могла викинути її слів з голови. Невже це справді так? Це було б вдвічі образливіше, якщо він такий класний тому, що…

Ні, не хочу в це вірити, думала я.

Раптом просто нізвідки взявся Рома, чи то, може, просто я літала в своїх хмарах. Ми домовилися, що сьогодні я теж залишаюся в нього, а завтра доробимо все в квартирі з тими шпалерами.

— Про що замріялася? — запитав, як завжди, спокійно.

Я поглянула на нього вкотре: чистенький, гарненький, але зараз мою увагу привернула сережка в його вусі, і знову слова Алі прозвучали в голові.

Але піднімати зараз питання про його орієнтацію якось недоречно… чи просто я не хочу почути правду.

— Про стосунки між людьми, — відповіла я.

— Аж так… між людьми, — задумливо протягнув. — Серйозно, мабуть.

— Ти навіть не уявляєш, як мене зараз почало дещо цікавити.

— Бажаю тобі знайти відповіді.

— Дякую. Допоможеш?

— Сумніваюсь, — відповів він.

Сумнівається він, бачте… Та я ж спати не зможу після такого. Але питати не хотіла. Не зараз! Чи все ж…

— Ром, — почала я і тут же замовкла.

Він кинув на мене короткий погляд.

— М? — Я вчепилася в коліна з такою силою, що стало боляче.

Сказати? Не сказати? Зараз чи ніколи?

А потім різко видихнула і похитала головою.

— Нічого. Передумала.

Він не став допитуватися, і ми мовчки продовжили їхати, але невдовзі до нього зателефонували, і я лише встигла прочитати: «Ірусик»  і вже за мить голос із динаміків рознісся по всьому салону.

— Зараз твій фіктивний хлопець буде отримувати на горіхи, — швидко пояснив Рома.

— Ти, жучара колорадський! — роздалося миттю з такою інтонацією, що я аж здригнулася.
— Чому я дізнаюся, що ти в місті лише сьогодні?

— Визнаю, винен, — спокійно відповів Рома без тіні каяття.

— Я на тебе сердита, зрозумів? — в її голосі звучала образа, але сам голос був впевнений.

— Зрозумів.

— Ні, ти не зрозумів, — одразу ж заперечила вона.

— Роботи багато було, — так само спокійно відповів він.

— Ой, не починай, — фиркнула вона. — У тебе завжди «роботи багато».

Я закотила очі, дивлячись у вікно.

— А зараз швиденько вирішуй свої справи і до мене. Я передачу передам.

— Іро, а поштою не можна?

— Можна, розумашка ти наша, — одразу відгукнулася вона, — але я, може, тебе побачити хочу. Я, між іншим, сумувала трохи. Може.

— Я теж сумував за тобою… ну, за вами всіма, — виправився він, а я тихо видихнула.

— Прямо відчула всю глибину твоєї туги, — протягнула вона.

І тут я ледь стрималася, щоб не фиркнути.

— Кидай адресу, скоро буду, — коротко сказав він.

— Шкода, що я на роботі, — вже спокійніше додала вона. — Могли б посидіти десь.

— Я коли від своїх приїду, то неодмінно зустрінемося, а зараз чекаю локацію.

— А це хто? — не втрималася я.

— Іра — моя давня подруга.

— Подруга? — перепитала я, навіть не намагаючись приховати інтонацію. — Він лише коротко глянув у мій бік.

— Друг.

— Якось у тебе занадто багато друзів жіночої статі, тобі так не здається?

— А тобі щось не подобається? — Схоже, відверто відповідати він не збирався.

— Зачекаєш мене кілька хвилин, поки я заберу ті пакунки? — спокійно запитав Рома, ніби нічого й не сталося.

Я повернулася до нього.

— А в мене є вибір? — Він ледь помітно всміхнувся.

— Можу підвезти тебе до будинку і поїхати сам.

Я фиркнула.

— Ну ні, давай вже з тобою. Мені ж цікаво.

Він нічого не відповів, лише продовжив спокійно кермувати, і ми знову замовкли.

Коли ми під’їхали до будівлі, я спочатку навіть не зрозуміла, куди саме він мене привіз. Окрім вивіски студії східного танцю, тут, здається, більше нічого й не було.

Я кліпнула кілька разів, перечитуючи.

— Студія східного танцю?.. — перепитала я, вже не приховуючи здивування.

— Так, — спокійно відповів він. — Вона тут власниця. Все, я пішов.

— Ні-ні-ні, — одразу видихнула я і швидко відстебнула ремінь. — Я з тобою. Мені тепер дуже і дуже цікаво.