20 РОЗДІЛ

От скажіть мені, як після такого хлопця не відчувати себе справжньою дівчинкою? І тут хочеш не хочеш, а воно само виринає десь глибоко всередині, і хочеться повірити в ту, хай навіть фіктивну, але казку.

Я не знаю, з якого століття Рома вилупився, але він був справжній принц. Приїхав, забрав мене, завіз у шикарний магазин, бігав біля мене, допомагав обирати одяг. Мій колишній навіть не знав, який у мене розмір, а тут Рома спокійно пішов між стелажами, знайшов мені кілька варіантів, порадився з консультантом, перевірив і ще щось запропонував.

Сидів, як чоловік, який чекає свою жінку, на диванчику навпроти примірочної. І це справді було, як у фільмі… тільки дівчина була не та.

Та все ж… краса суконь підкупила навіть мене, яка їх не дуже любить, адже вони були настільки красиві.

Спочатку я приміряла чорну. Ну, все-таки в кожної дівчини має бути чорна сукня, а в мене її досі немає. Я вийшла з примірочної і Рома одразу скривився і сказав, що це не те.

Я розчаровано зітхнула й зайшла назад. Примірка продовжилася.

Поступово я навіть увійшла в роль і виходила вже досить ефектно, чим викликала в нього усмішку.

І мені на мить захотілося, щоб це все було справжнім. Не знаю чому.

Я не знаю, скільки часу ми провели в тому магазині, але я просто забула про всі свої проблеми, невдачі й переживання і вперше за довгий час щиро насолоджувалася процесом.

Мені дуже сподобалася зелена сукня. Вона була водночас елегантною і стриманою. Я залишила її наостанок, бо хотілося ще трохи побути тією дівчиною, якій просто пощастило приміряти на себе щось настільки красиве.

Рома майже весь час мовчав. Іноді кивав, іноді невдоволено хитав головою, кидав короткі коментарі, але мені цього вистачало.

І нарешті я вийшла в тій самій зеленій сукні.

Він підняв погляд… і на мить ніби завис. І от це було варте всього.

— Ну? — тихо запитала я, опустивши очі.

— Мені подобається, — відповів він після короткої паузи. — Беремо.

Я мало не запищала прямо там, але стрималася, лише швидко повернулася в примірочну, щоб не видати себе з головою.

Далі все було якось дуже швидко: сукню запакували, ми розрахувалися.

— Ну що, по туфлі? — спокійно запитав Рома.

— Ти зараз серйозно? У мене є одні, які підходять на всі випадки життя.

— Рито, не сперечайся.

Я глянула на нього примружено.

— Ти завжди такий чи просто зараз граєш роль?

— А тобі яка різниця?

— Мені просто цікаво… Чим більше я тебе пізнаю, тим більше дивуюся, чого ти сам.

Він ледь посміхнувся, але якось не так, як зазвичай.

— Я багато працював.

— Минулого разу була інша відповідь.

— Бо минулого разу ти ставила інше питання.

От завжди він такий — трохи закритий, трохи загадковий. І це мене то страшенно дратувало, то… зачіпало ще більше.

Ми зайшли в магазин взуття. Я вже навіть не сперечалася, просто дозволила йому обирати разом зі мною. Він знову поводився так, ніби це щось абсолютно природне — дивився, підбирав, оцінював.

Після цієї пригоди він підвіз мене, і ми роз’їхалися.

Я зустрілася з Алею — колегою, з якою ми колись працювали разом у кафе. Мені просто необхідно було виговоритися. Тримати це все в собі я вже не могла. Хотілося почути хоч якусь думку зі сторони, бо для мене це все виглядало… занадто ідеальним.

— Аль, я тобі серйозно кажу, він ніби з іншого століття, — почала я, ледве ми сіли. — Такий весь джентльмен, спокійний… Там руку подасть, там підловить, там допоможе. Одяг підбирає, на деталі звертає увагу. Я взагалі в шоці, що такі чоловіки існують.

Вона уважно на мене подивилася, трохи примружившись.

— Я його один раз бачила, і він дуже красивим мені здався. І добре, допустимо, ви домовилися про цю виставу перед його сім’єю, добре, він виручив тебе перед твоєю… але шпалерами ти мене просто добила, — підсумувала подруга. — Для чого він це робить?

Я зависла.

— Не знаю… — чесно відповіла я. — От реально не знаю.

— І тебе це не насторожує? — спокійно додала вона, відпиваючи каву.

— Насторожує, — зітхнула я. — Ще й як. І от мені цікаво… чому він сам, весь такий класний?

Аля ледь усміхнулася, але якось скептично.

— А він щось розповідав про своє минуле?

— Та так… казав, що йому колись подобалася дівчина, але вони не могли бути разом.

— Ммм… звучить як відмазка.

— Не знаю, — я знизала плечима. — Чесно, не знаю.

Вона нахилилася трохи ближче і тихіше додала:

— А може він… не по дівчатах?

Я мало не вдавилася кавою в цей момент.

— Та ну тебе! — відмахнулася я, але чомусь ця думка зачепила.

— А що? — Аля знизала плечима. — Ідеальний, турботливий, самотній… підозріло.

Я закотила очі, але всередині стало якось неспокійно.