17 РОЗДІЛ

Рита

Нам залишалася лише стіна там, де двері, але ми насправді вже були страшенно втомлені. Рома здавався більш бадьорим, та все ж було видно  і він не звик до такого, здається. І мені знову стало соромно перед ним, адже він геть не був зобов’язаний мені допомагати, а він тут і старається зовсім для чужої людини… і від цього викликав ще більше поваги.

— Ти ще десь бульбашки бачиш? — вирвав мене з власних роздумів голос Роми, і я швиденько все роздивилася.

— Так, справа, нахабно дивиться в мій бік.

Він навіть не перепитував — просто підійшов ближче, провів шпателем, уважно притискаючи, і все виправив.

Я вже хотіла відступити, щоб не заважати, але зробила крок — і, звісно ж, як завжди, не туди, куди треба. Лікоть зачепив відро з клеєм, рука різко пішла вбік, і…

— Ой… — Я завмерла, дивлячись, як на його футболці розпливається пляма клею, і як ніколи раділа, що змусила його переодягтися. Але відчуття провини нікуди не зникло. І я підняла на нього очі й відчула, як щоки моментально запалали.

— Я… я не хотіла…

Рома спочатку глянув на пляму, потім на мене… і раптом ледь помітно посміхнувся.

— Та ти що, серйозно?

Я вже відкрила рот, щоб ще раз вибачитися, але не встигла.

Він спокійно вмочив пальці в клей… і так само спокійно провів ними по моїй щоці.

— Тепер чесно, — задоволено кивнув він.

— Ромо!

Я відскочила, автоматично витираючи обличчя, але тільки розмазала ще більше.

— Це взагалі-то помста! — обурилася я.

— Це справедливість, — серйозно відповів він, але очі відверто сміялися.

— Ну все… ти сам напросився.

Я потягнулася до відра, але він миттєво відступив.

— Навіть не думай.

— Пізно!

Ми ще кілька хвилин носилися по кімнаті, намагаючись «відвоювати честь», поки не зупинилися обоє — задихані, втомлені, спітнілі, і я навіть боялася уявити, у що перетворився мій пучок, який був нашвидкуруч закручений для зручності.

— Все… мир? — видихнула я, піднімаючи руки.

— Тимчасовий, — погодився він.

Ми переглянулися… і  обом стало тихо смішно.

Після цього робота пішла значно швидше. Ми вже майже не розмовляли — просто робили своє, інколи перекидаючись короткими фразами, і навіть втома вже не так відчувалася.

Останній шматок шпалер ліг рівно, без бульбашок, і я навіть не одразу повірила, що це все.

— Все? — тихо спитала я, не вірячи в це щастя.

— Все, — кивнув Рома, відступаючи й оглядаючи стіну.

Я теж зробила крок назад і почала оглядати кімнату, яка виглядала зовсім інакше. Світліша. Живіша.

Потім я швидко зібрала залишки клею, ганчірки, протерла підлогу, намагаючись відтерти клей, поки Рома складав інструменти.

— Діти! — почувся голос тата з кухні. — Вечеряти!

— Пішли, — тихо сказала я Ромі, і ми спочатку вимили руки, а потім рушили до столу.

Коли ми зайшли на кухню, тато вже стояв біля плити — трохи розгублений, але явно задоволений собою.

— Я тут… це… картоплю посмажив, — ніби виправдовуючись сказав він і глянув на Рому. — Вибач, що так скромно…

— Та ви що, — одразу відповів Рома. — Це ідеально. Я не памятаю, коли востаннє її їв. — і сказав хлопець це так щиро, що я йому повірила.

Ми сіли за стіл, і я раптом зрозуміла, наскільки голодна. Картопля була гаряча, ароматна, з хрумкою скоринкою, яку я любила з дитинства.

Тато раз у раз поглядав на Рому, ніби боявся, що тому щось не сподобається, а я від цього тільки більше хвилювалася.

Але Рома спокійно їв, інколи навіть жартував, і напруга повільно розчинялася.

Після вечері я зайшла в кімнату, щоб взяти постіль із шафи, адже через запах клею і вологу тут спати було неможливо.

— Ти ж тут не будеш спати.

Я обернулася.

— Та ні… в тата крісло є розкладне, тож…

— Ні, — спокійно перебив він. — Поїхали до мене.

— Ромо, це вже…

— Рито, — трохи тихіше сказав він, — тут реально незручно.