16 РОЗДІЛ

Рита

Ну що я можу сказати? Ура, ура, ура — у мене буде допомога!
Ні, я не проти допомоги тата, але зовсім не хотілося, щоб він зараз переживав, лазив туди-сюди, нагинався, тому що я дуже хвилювалася за його тиск.

Хоча, якщо чесно, без допомоги тут було ніяк, адже моє ліжко в прямому сенсі стояло в дверях, от просто стояло і все, і як через нього нормально ходити, я поняття не мала. Я ще якось пролазила, тато планував лізти зверху, а як сюди мав потрапити Рома — це взагалі окрема загадка, бо, як тато казав, коли вони з сусідом заносили ліжко, той теж перелазив через верх.

І от тепер маємо: половина ліжка в коридорі, інша — в кімнаті, дуже зручно, прямо максимально.

Але підлогу ж усе одно треба було хоча б трохи протерти.

Я обережно перелізла в кімнату, попросила тата подати мені відро з водою і ганчірку, швиденько все витерла, а потім взялася читати інструкцію до клею, намагаючись зрозуміти, як його правильно розводити.

Шпалери я клеїла аж один раз у житті, і то не факт, що вдало, бо це було в гуртожитку, і я майже впевнена, що після нас вони могли просто тихенько відпасти.

Зовсім скоро приїхав Рома і він завмер у дверях, дивлячись на цей дизайнерський хаос з ліжка, і я ледь стримала сміх.

Я глянула на нього — чистенький, гарненький, і мені стало його щиро шкода, бо в цій квартирі його одяг приречений: або в клеї буде, або ще в чомусь, навіть не хочу думати.

— Слухай, ти так швидко приїхав, я навіть не очікувала, — сказала я. — Я тут ще сама нічого не зрозуміла.

Він навіть нічого не відповів, просто підтягнувся, перестрибнув через ліжко і за секунду вже стояв поруч зі мною.

— Зараз розберемося.

Я трохи знітилася і глянула на його одяг.

— А тобі не шкода? Може, я попрошу тата, щоб ти переодягнувся? — Він знизав плечима.

— Та навряд щось станеться…

— Ну хоча б футболку, — наполягла я.

— Добре, давай.

Татова футболка висіла на ньому, як на вішаку, і виглядав він у ній смішно, але, чесно кажучи, мені це навіть подобалося.

Ми разом розвели клей, виміряли висоту стін, відрізали перший шматок шпалер і зовсім скоро повільно взялися до роботи.

— Давай ти мені ще раз трохи детальніше розкажеш про свою сім’ю, — сказала я, коли ми вже наклеїли два шматки шпалер.

Рома стояв на стільчику й акуратно проводив ганчіркою, виганяючи повітря з-під шпалер.

— Про маму мою ти вже знаєш, — почав він. — Вона дуже добра, не хвилюйся.

Я тихо усміхнулася.

— Я вже трохи боюся знайомства після цих слів. — але хлопець лише хмикнув.

— Не бійся. Вона тебе швидше нагодує, ніж почне допитувати.

Я засміялася, а він на секунду глянув на мене через плече і теж ледь усміхнувся.

— Про Єгора і Лілю ти знаєш, хто вони.

— Ага, — кивнула я, обережно притискаючи край шпалери.

— Вони, до речі, працювали в тому барі, де зараз твоє кафе, — додав він. — Ліля була адміністратором, там вони й познайомилися, потім зійшлися і тепер уже одружені.

Ми трохи відволіклися, бо я подала новий лист, і ми обережно його розправили.

— Вони якийсь час жили тут, — продовжив Рома вже спокійніше, — а потім у Лілі почалися проблеми зі здоров’ям, і вони вирішили переїхати, щоб була допомога з малим.

— Малим?

— Макар, йому зараз дев’ять років. — Я посміхнулася.

— Любиш дітей? 

— Більше так, ніж ні, але, враховуючи, що я їх бачив в основному по відеозв’язку, то не дуже втомлювався.

— Їх? — перепитала я.

— Ще буде Міла з Владом і в них теж є діти.

— А це хто?

Він на секунду ніби завис.

— Міла… моя однокласниця, — відповів він трохи тихіше. — Ми разом виросли, завжди дружили і навіть працювали якийсь час разом у тому ж барі.

Я не відразу відповіла, лише повільно провела рукою по шпалері і відчула, що його голос ніби змінився.