14 РОЗДІЛ

— Рито, — звернулася Оксана, ніби сором’язливо. — А тобі взагалі нормальна така позиція?

Вітчим Віктор Степанович кинув на неї такий погляд, який дуже зрозуміло показував, щоб вона поводила себе трохи стриманіше в своїх формулюваннях.

— Я нікуди не поспішаю, — спокійно відповіла я.

— Я вважаю, що це дуже мудра позиція, — підсумував Віктор Степанович, і Оксана трохи поникла. Мені в такі моменти ставало її шкода, адже неприємно, коли рідний тато перед усіма ніби знецінює її, але вже неодноразово вели бесіду, щоб вона розуміла, що і коли доречніше казати.

— Пробачте за цікавість… — промовила мама інтонацією хитрої лисиці. — А ви були вже одружені?

Я думала, що вдавлюся в цей момент. А раптом він скаже, що в нього гарем колишніх і футбольна команда дітей. Я там знаю, чим він в Америці і до того, як поїхав, займався.

— Ні, Раїсо Василівно, не був, — спокійно відповів він.

Потім мама намагалася розпитати про батьків, і я дізналася, що його тато помер, і я попросила закрити тему про це, але Оксані було замало і вона таки всунула свого шнобеля сюди.

— З батьками Рити ви вже знайомі, а як щодо того, щоб познайомити Риту з своїм оточенням?

— Ми якраз збираємося до моєї мами на ювілей — там і познайомлю.

— Теж на таксі поїдете? — от тільки за ці слова Антона я б опустила його нахабну морду в найближчу тарілку з салатом. Яке його діло, на чому ми поїдемо взагалі.

— Антоне, мені здається, що ви лізете зовсім не у вашу справу. Але оскільки вам так цікаво — то ні. На таксі ми не поїдемо, а коли Рита зможе вирватися — ми поїдемо разом обирати авто.

Я бачила, що Рома був вже майже на межі, і мені було соромно, що я змусила його брехати, адже він просто вирішив виручити, а по факту відбивався, ніби мій хлопець, який на днях стане чоловіком. Я відчула, що треба обережно вшиватися, тому незабаром, подякувавши за все — ми пішли.

— Вибач… — нерішуче вирвалося в мене, коли ми чекали на таксі.

— Я тобі вже якось казав, що ти не повинна вибачатися за те, чого не робила.

Я не розуміла, в якому він зараз стані. Рома наче постійно контролював себе. Ззовні здавався спокійним, але що там у нього коїлося було незрозуміло.

Я глибоко видихнула, коли таксі нарешті під’їхало. Рома відкрив двері, і я відчула, що відпустила трохи напругу, ну або мені так здавалося.

— І все одно дякую, що виручив, — промовила тихо, сідаючи на заднє сидіння.

Він навіть не обернувся, спокійно закрив двері і, обійшовши, сів поруч.

— Не варто дякувати, — спокійно відповів Рома. — Всі ці сцени з Антоном і мамою… для тебе це складніше, ніж для мене, тож заспокойся. Вони твої рідні і це нормально, що хвилюються. Коли будеш знайомитися з нареченим, то будеш знати, що на вас обох чекає.

Він ледь посміхнувся і спрямував погляд на дорогу, а я зависла, дивлячись на нього.