10 РОЗДІЛ

      Рита

Я прокинулася і зрозуміла, що просто заснула у цього психа. Судячи з темряви за вікном, була ще ніч. Я миттю, у паніці, почала шукати свій телефон і ніяк не могла його знайти. Зрештою помітила його на підлозі під диваном — мабуть, сама ж у метушні непомітно туди закинула. Довелося трохи відсунути диван, щоб дістати.

На мій… а точніше на звук перетягування дивана з’явився псих. Сонний і такий смішний, що я на мить залипла. Але то була лише дуже коротка мить.

— Що ти робиш?

— Ти чому мене не розбудив? — обурилася я.

— А мав? — спокійно запитав він.

У цей момент я нарешті дістала телефон і помітила, що він увесь час був на беззвучному. На екрані висвітилася купа пропущених.

— Мені терміново треба додому! — сказала я і, ігноруючи його, пішла по куртку.

— О третій ночі? — спокійно уточнив він, спершися плечем об дверний косяк. — Цікаво,що такого термінового може статися о третій ночі. — Я різко зупинилася й подивилася на екран телефону.

03:17.

— Чорт… — тихо видихнула я.

— Щось сталося? — його голос став серйознішим.

— Це не твоя справа, — буркнула я, натягуючи куртку. — Просто мені треба йти.

— Спочатку ти перевертаєш мій диван, а тепер тікаєш серед ночі, навіть не пояснивши, що відбувається, — він злегка примружився. — І ти думаєш, що я просто тебе відпущу?

— Було б чудово, — кинула я. Він кілька секунд мовчки дивився на мене, а потім раптом сумно посміхнувся. І виглядало це дивно.

— Ні, Рито. Так не піде.

— Що значить «не піде»? — я схрестила руки. — Ти що, збираєшся мене тут утримувати?

— Не перебільшуй. Просто… — він підійшов ближче. — Я викличу таксі і поїду з тобою.

— Це зайве, — намагалася переконати його я.

— У тебе там ревнивий чоловік і діти, які без мами не сплять? — Я посміхнулася, і в голові автоматично намалювалася кумедна картинка.

— Я з татом живу. А йому хвилюватися не можна, — зізналася я. Він нічого не сказав. Лише дістав телефон, викликав таксі і почав одягатися.

— Впевнений, що все нормально, але саму тебе не відпущу серед ночі.

Я нічого не відповіла. Лише думала про те, що його татові бачити не треба.

— Слухай, — обережно почала я, — правда, не потрібно їхати зі мною.

— Потрібно, — коротко відповів він, застібаючи куртку.

По дорозі я мовчки дивилася у вікно машини. Нічне місто було майже порожнім, лише зрідка проїжджали машини.

— Тут зупиніться, будь ласка, — сказала я водієві, коли ми під’їхали до моєї вулиці. І коли машина плавно зупинилася — я вже потягнулася до ручки дверей.

— Дякую, далі я сама, — швидко сказала, але він навіть не поворухнувся.

— Я піднімуся з тобою.

— Не потрібно, — відразу заперечила я. — Справді.

— Потрібно. — Я важко зітхнула.

— Ти неймовірно впертий.

— Знаю, — коротко відповів він і вже виходив із машини.

Довелося теж вийти.

Під’їзд зустрів нас тишею і холодом. Лампа під стелею блимнула, коли ми зайшли всередину. Я тихо піднімалася сходами, намагаючись не шуміти, а він спокійно ішов поруч так спокійно.

Коли ми підійшли до дверей квартири, я на мить завмерла, а потім обережно вставила ключ у замок і тихо провернула.

Ми зайшли всередину, і я відразу прислухалася. Із кімнати тата чувся рівний звук телевізора — значить, він не спить і я полегшено обернулася до Роми.

— Бачиш? Все нормально. Можеш іти.

Він кілька секунд дивився на мене, але нічого не сказав і ми мовчки зробили кілька кроків у коридор, і саме в цей момент із кімнати почувся голос:

— Рито… це ти?

— Так, тату, — швидко відповіла я.

За мить у дверях з’явився тато. Він сонно примружився, а потім перевів погляд на чоловіка поруч зі мною.

І я відчула, як у мене почало калатати серце.

— А це ще хто? — насторожено запитав тато.

Я вже відкрила рот, щоб щось сказати, але псих випередив мене.

— Доброї ночі, — спокійно сказав він. — Не хвилюйтеся, я просто привіз вашу доньку додому.