8 РОЗДІЛ

Рита

Мамочки і куди я лише лізу? Ох відчуваю воно мені ще відгукнеться неприємностями, але раз пообіцяла допомогти психу – ховатись нікуди. Та і нормальним він здавався на перший погляд, але треба не забувати, що це на перший погляд.

— Рито, — звернувся спокійно псих. — Я прошу тебе, ні… я наполягаю на тому, що ти повинна отримати винагороду.

От і що йому сказати. Я звісно мріяла, що колись в мене з’являться гроші зненацька, але зараз не знала куди себе діти, та все ж вирішила скористатися його пропозицією.

— Я на дещо збираю… — почала невпевнено я. — І якщо ти даси суму, якої мені не вистачає, я… — бляха, як соромно. І як в інших виходить це легко?

— На автомобіль? — спокійно запитав псих. — Я максимально здивовано на нього поглянула і навіть зупинилася. От як він дізнався? Я ж це в голос не озвучувала.

— Ти мене лякаєш, — чесно зізналася йому. — Сподіваюсь, ти там досьє не назбирав?

— Ні, — знову спокійно промовив він. — Ти працюєш в аптеці, отже освіта є. На квартиру ти навряд чи збираєш, а от за авто я просто, як то кажуть, пальцем в небо.

— У твого пальця пречудове чуття, — розчаровано прокоментувала я.

— Найдивніший комплімент, який я лише чув, — промимрив він.

— А на кращі не заслужив ще! — сказала йому.

Він дуже скупо посміхнувся, і мені стало невесело від такої кислої міміки.

— Слухай, нам же треба якось більше знати одне про одного, бо це виглядатиме максимально дивним.

— Треба.

— І про родину треба, щоб ти щось розповів.

— Розповім.

— І подарунки, мабуть, якісь треба.

— Про це вже подумав. — От ніби нічого не зробив, а так встиг вибісити. В мене тут нерви, я хвилююся, а він іде так спокійненько і лише піддакує.

— А ти завжди такий?

— Який? — спокійно запитав.

— Беземоційний.

— Та наче ні.

— То це зі мною тобі так цікаво, що ти навіть бровою не ворушиш? — псих зупинився і нарешті подивився на мене уважніше. Так, що я навіть трохи пошкодувала про своє запитання.

— Рито, — сказав тихіше. — Якби мені було нецікаво, я б не просив тебе про допомогу.

— О, дякую, тепер я почуваюся особливою, — пирхнула я.

— Ти й так особлива. — Я аж спіткнулася від цих слів.

— Це зараз був комплімент?

— Можеш вважати так.

— Ні, так не піде, — похитала головою я. — Якщо вже граємо пару, то доведеться вчитися говорити це переконливіше. Бо з таким виразом обличчя нам ніхто не повірить.

— Повірять, — спокійно відповів він.

— Чому це?

— Бо ти за двох емоцій видаєш. — ні, ну ви бачили? Я кілька секунд дивилася на нього, а потім фиркнула.

— Знаєш що? Мені починає здаватися, що психом тут незабаром буду я.

— Я не проти компанії, — спокійно відповів він.

От нахаба! Я так зраділа, коли за кілька метрів побачила свій під’їзд, що вже не могла дочекатися, коли опинюся сама.

— Ми прийшли, — сказала йому і мимоволі показала на двері під’їзду.

— Бачу, — коротко відповів він.

Кілька секунд ми просто стояли один навпроти одного, і я раптом зрозуміла, що не знаю, як правильно прощатися з людиною, з якою щойно домовилася… жити разом.

— Тоді… до завтра? — невпевнено сказала я.

— До завтра, Рито.

Я швидко зайшла в під’їзд, ніби боялася, що він ще щось скаже і знову виб’є мене з рівноваги, а піднімаючись сходами, я лише зітхнула.

І як, скажіть мені, я збираюся жити з цією людиною під одним дахом, якщо він уже зараз примудряється діяти мені на нерви одним своїм спокійним голосом?