7 РОЗДІЛ

— Візьми відпустку за свій рахунок, — запропонував я.

— Легко казати, — відповіла з сарказмом. — Це ж не ви вчора розбили дорогущу ампулу, вартість якої треба відшкодувати.

Мені стало смішно, але я цього не показав. Перед нею стоїть людина, яка може цілу аптеку викупити, а вона переживає через якусь ампулу.

— До речі, а чому ти працюєш одразу на двох роботах?

— А оце вже не ваша справа, — обурилася вона і посміхнулася, ніби зовсім не збирається ділитися своїми планами на життя.

— Давай ми з тобою домовимося, або навіть укладемо договір у письмовій формі, щоб усе було чітко і без незручностей. Ти мені підіграєш, а я виплачу тобі певну суму.

— Ой ні, ні, ні. Я погодилася просто так, по доброті душевній. Та й ви мені теж допомогли. А якщо я отримаю гроші, то почуватимуся ескортницею. Вибачте, якщо що.

— Уяви, що ти актриса, яка отримує гонорар за роль. І прошу тебе, досить мені викати.

— Але я далеко не актриса… — Я посміхнувся.

— От і перевіримо. Це буде твоя перша роль.

— Дуже смішно, — пробурмотіла вона, склавши руки на грудях. — А якщо я провалю цю вашу… виставу?

— Не знаю, — спокійно відповів я. — Але чомусь мені здається, що ти впораєшся. — Вона підозріло примружилася.

— Чому це?

— Бо ти вже зараз дуже переконливо сперечаєшся зі мною, — сказав я і ледь стримав усмішку. — Рита кілька секунд дивилася на мене, ніби намагалася зрозуміти, жартую я чи говорю серйозно.

— І що саме я повинна робити?

— Нічого складного. Просто бути моєю дівчиною. — Вона фиркнула.

— «Просто», каже він…

— Тиждень, Рито, — нагадав я. — Усього один тиждень.

Вона зітхнула так, ніби я щойно запропонував їй поїхати на край світу.

— А якщо я відмовлюся? — нарешті сказала дівчина.

— Тоді я знайду іншу дівчину. — Я сказав це спокійно, але чомусь мені зовсім не подобалася ця думка, а вона лише важко зітхнула і потерла скроню.

— Ви взагалі розумієте, що просите?

— Так.

— Тиждень жити з вами. Прикидатися вашою дівчиною. Перед кимось… важливим, я так розумію.

— Перед моєю родиною. — Вона на секунду завмерла. — Не переживай. Вони не кусаються.

— Ви мене не заспокоїли. — Я засміявся.

— Рито, це просто угода. Тобі не треба вдавати когось із себе. Будь собою і просто будь біля мене.

— Ну добре, але ми зможемо поїхати, зіславшись на термінові справи, якщо щось піде не так?

— Теоретично так, але я б не хотів. Просто я дуже давно там не був і скучив і це було б дивно, адже справ як таких у мене зараз бути не може — я працюю дистанційно. Це хіба що в тебе.

Вона задумалася.

— А довго вас не було?

— Тебе! — виправив її я. — дівчина скривилася, мов мала дитина.

— Тебе. Як довго тебе не було?

— Десять років, — спокійно відповів я.

— Ого… — здивувалася вона. — А як же ми могли познайомитися? І давно ви… ти приїхав?

— Коли ми вперше зустрілися.

— Капець… Та це ж зовсім мало, — почала обурюватися дівчина. — Про яке кохання може йти мова?

— Заспокойся, — сказав я. — Я вже згадував, що раніше працював тут. Я міг побачити тебе на сторінці кафе. Сподіваюся, вона в них є.

Я помітив, як вона негативно похитала головою, і зрозумів, що немає.

— Або просто побачив фото в мережі, а потім виявилося, що ти ще й тут працюєш. Одним словом — доля. — додав я. — Але ти маєш визначитися, як я з тобою розрахуюся.

Вона задумалася.

— А ти впертий.

— А ти занадто чесна.