5 РОЗДІЛ

Мені було трохи соромно перед Романом. І я була безмежно вдячна, що він заступився за мене. Після слів Антона про мене можна було будь-що подумати, а заступитися він міг лише через нашу домовленість. Але чомусь мене більше цікавило те, що він подумає.

— Вибачте, — тихо промовила я. — Я сама трохи шокована. І дякую, що захистили.

— Ніколи не вибачайся за косяки інших людей. Це їхня зона відповідальності, — спокійно сказав хлопець… чи чоловік. Я досі не знала, як його називати. Було зрозуміло, що він старший, але не набагато.

— А що буде, коли вони дізнаються правду, що ти досі сама? — запитав, дивлячись мені в очі.

— Скажу, що ви мене кинули і моє серце буде розбитим, — відповіла я, дивлячись кудись убік. — На напади сестри мені начхати, а для мами це буде виправдання на деякий час.

— У тебе все сплановано, як я бачу, — констатував псих.

Я хотіла щось відповісти, але мене покликали в аптеку, і довелося йти.

— Ще раз дякую! — кинула через плече.

— Звертайся, бідосю!

— Я не… — хотіла заперечити, але він не дав договорити, і ми разом рушили до входу, бо виявилося, що йому теж потрібні ліки.

Та ми навіть не встигли зайти, як у кишені задзвонив телефон. Я глянула на екран і тихо зітхнула.

— Тільки не це… — пробурмотіла я.

Роман кинув на мене короткий погляд, але нічого не сказав.

— Так, мам, — відповіла я, намагаючись зберегти спокійну інтонацію.

— Рито, це що Оксанка щойно бачила? — без привітання почала вона. — Вона вже все розповіла. Хто це був?

Я закотила очі.

— Мій хлопець.

Роман ледь підняв брову, почувши це формулювання.

— Він старший за тебе, — одразу заявила мама. — Оксанка сказала, що це видно. Тобі не треба старших. Вони завжди щось приховують. Тобі потрібен хтось простіший, свій.

І в цей момент я ледь стримала нервовий сміх. Ага, простіший.

— Мам, мені не шістнадцять, — тихо сказала я. — І я сама якось розберуся.

— Я ж хвилююся, — вже м’якше продовжила вона. — Такі чоловіки… вони складні.

Я кинула погляд на Романа. Він стояв спокійний і зосереджений, ніби його це зовсім не стосується. Хоча, по суті, і не стосується.

— Мам, він нормальний, — сказала я впевнено. І чомусь мені було важливо, щоб це було правдою.

— Подивимось, — підсумувала вона. — Але я хочу з ним познайомитися.

— Обов’язково, — видихнула я і завершила виклик.

Я ще кілька секунд дивилася в телефон, а потім сховала його в кишеню.

— Дай вгадаю, — спокійно сказав Роман. — Я занадто старий, небезпечний і тобі не підходжу?

— Приблизно так.

Більше я нічого не хотіла говорити, тому просто пішла на своє робоче місце. Відпустила йому препарати, і він мовчки пішов.

У мене не було його номера телефону. Я нічого про нього не знала, окрім імені. Але щось мені підказувало, що невдовзі ми знову побачимося. У всякому разі, він знає, де я працюю.

І якщо той псих вирішить повернутися — я не впевнена, що знову захочу тікати.