3 РОЗДІЛ

Рита
Я зайшла до вітальні, де всі вже дружно сиділи за столом і наминали за дві щоки. Стало неприємно. Я запізнилася максимум на п’ятнадцять хвилин — могли б і зачекати. Все ж родичка як-не-як.
— Риточко, сідай сюди, — вітчим посунув стілець.
Він добре розумів, що поряд з Оксаною й Антоном я сидіти не схочу. Але й навпроти їхніх задоволених облич бажання особливого не мала.
— Доню, ти, мабуть, зголодніла? — мама вже накладала мені салат, м’ясо, ще щось.
— Мамо, я сама, — спробувала зупинити її, але марно. Моя думка, як завжди, нікого не цікавила.
— Нарешті всі тут, — Оксана підняла келих. — Одним словом — Антона сьогодні підвищили!
Вона ледь не підстрибувала від радості. Мама захоплено ахнула, вітчим потиснув руку. Я теж сказала кілька формальних слів і повернулася до своєї тарілки. Якийсь час за столом розмовляли про Оксану, проте не так довго, як хотілося б.
— А ти, Рито? — раптом пролунало.
— А що я?
— Коли влаштуєш своє особисте життя? — ну вісно. Без цього ж ніяк.
— Я в процесі, — спокійно відповіла я.
— Оксанка має рацію, — підхопила мама. — Тобі вже час думати про сім’ю. Я в твоєму віці вже тебе народила.
— Ти маєш рацію, — видихнула я. — До речі, я завтра майже добу на роботі…
— Добу? — перебила мама, а я тим часом глибоко вдихнула.
— Тому, мабуть, зараз піду працювати над внуком. — всі різко затихли.
— Петре, ти це чув? — мама розгублено глянула на вітчима.
— Ти ж сама її підштовхуєш, — спокійно відповів він.
— Дякую, — кинула я йому. — І за вечерю теж. Ще раз вітаю. — Я підвелася. Мама з Оксаною пішли проводжати.

— Ти це серйозно? — прошепотіла сестра.

— А що, не можна?

— У тебе нікого нема. Випадкові зв’язки мають неприємні наслідки.

— Оксано, в мене медична освіта. Не тобі мене лякати наслідками. І з чого ти взяла, що в мене нікого нема?
Я вийшла, грюкнувши дверима і на таксі поїхала додому, мені потрібно було добряче виспатися.

Після зміни в кафе я заступила на ніч в аптеку. Ноги гуділи страшенно. Не любила нічні чергування, але сьогодні зі мною була практикантка, тому я дозволяла собі трохи більше сидіти.
Близько десятої приїхали Оксана з Антоном і привезли їжу, мама, мабуть, змусила.
Я вийшла на вулицю, і почалося. Питання. Нотації. Я ловила себе на думці, що Оксана з її характером буде жахливою свекрухою, тому від усієї душі бажала їй доньку.
Я сама не знаю, чому подивилася туди. Якийсь чоловік вийшов на світло ліхтаря  і я зрозуміла, хто це.
Він ішов тротуаром, засунувши руки в кишені. Учорашній псих.

Я не дала собі договорити.
— Зачекайте! — кинула сестрі й швидко пішла за ним.
— Ви не уявляєте, яка я щаслива вас бачити, — захекано сказала, наздогнавши, а він  повільно повернув голову.
— Я сподівався, що ти мені здалася.
— На жаль. Я реальна.
— Вчора ти втекла.
— Учора я думала, що ви псих.
— А сьогодні? — Я кивнула в бік аптеки.
— Сьогодні мені терміново потрібен хлопець.
— Та невже? — та він знущається.
— Просто постійте зі мною хвилин п’ять і зробіть вигляд, що ми разом.
— Ні.
— Чому?
— Поспішаю. — Я зробила крок ближче, майже впритул наблизившись до нього.
— Будь ласка. Там стоїть моя сестра. Вона впевнена, що я самотня й безнадійна.
— А ти?
— А я не люблю, коли мені диктують, як жити. — він замовк, а потім видав:
— Гаразд, — нарешті сказав і його рука раптово лягла мені на талію. 
— Ходімо, бідосю. — тихо сказав він.