2 РОЗДІЛ

Рита

Я швиденько забігла всередину й одразу почала шукати поглядом свою напарницю, сподіваючись, що вона ще не поїхала. У залі її не було, тож я рушила до кімнати персоналу й застала Аліну саме в той момент, коли вона застібала куртку.

— Аліно, по тебе Марк приїхав?
— Так, чекає на вулиці, — відповіла вона, поправляючи шарф.
— Зможете мене підвезти?
— Це треба в нього запитати, — знизала плечима.
— Та ви мене десь через зупинку висадите, — швидко проторохкотіла я. — Там просто якийсь псих на вулиці: спочатку Костю трохи гепнув, а потім запропонував свою скромну персону в якості мого фіктивного хлопця.
— Нічого собі. Так, може, треба було погодитися? — Аліна здивовано звела брови.

— Щоб мамцю потішити? — хмикнула я. — Я, звісно, відчайдушна, але ж не настільки. А раптом він якийсь довбодятел або, ще гірше, маніяк.
— Хоч красивий? — не втрималася вона.
— Аліно! — обурилася я, хоча щоки зрадницьки залилися румʼянцем. — Вона тільки усміхнулася.
— Та добре, мовчу. Ходімо вже.

Ми вийшли через головний вхід і звернули ліворуч, у бік парковки, де вже стояла автівка Марка. Аліна коротко пояснила ситуацію, і ми рушили.

Та з голови не виходив той чоловік. Я хоч і погодилася тоді, але радше для того, щоб він відчепився. А тепер раптом стало ніяково, бо ж я сказала, що візьму речі й вийду.

І чомусь зовсім не була впевнена, що він уже поїхав.

Я злилася на себе за те, що продовжую про нього думати. Ну серйозно, Рито, ти щойно назвала його психом, а тепер прокручуєш у голові кожне його слово. Він же запропонував це спокійно. Без жартів.

А я що? Просто втекла.

Можливо, він уже поїхав. Можливо, посміявся з моєї дурості й вирішив, що я неадекватна.

— Ти якась тиха, — кинула Аліна з переднього сидіння.
— Думаю, як красиво відбитися від родичів, — збрехала я.

Насправді ж думала зовсім не про них. Перед очима знову виник момент, коли він обійняв мене за талію. Це вийшло так природно, ніби ми  давно знайомі.

— Тут будеш виходити? — запитав Марк, звертаючи на узбіччя.

Я озирнулася. До маминого дому залишалося хвилин п’ятнадцять пішки.
— Так, дякую, — швидко відповіла я й рушила на цю кляту вечерю.

До магазину не заходила. Якщо чесно, боялася купити щось “не те”. Ще скажуть, що в Оксани завжди вишуканіші десерти.

За роздумами й не помітила, як дійшла до будинку. Зробила глибокий вдих, повільний видих і піднялася до них.

— Привіт, мамо, — обійняла її, а вона відсторонилася,  щоб уважно мене оглянути.
— Доню, я ж попереджала, що Оксана з Антоном будуть. Невже важко було одягнути щось більш вишукане й елегантне?

— Мамо, у нас сімейна вечеря чи світський прийом? — не стрималася я.
— Наскільки ж ви різні… — зітхнула вона.

— Ну що я зроблю, якщо мені дісталася вся харизма й ясний розум, — відповіла я з усмішкою.

Мама вже відкрила рота, щоб щось додати, але я швидко рушила до вітальні привітатися з рештою родини.