1 РОЗДІЛ

Не знаю, чому ноги принесли мене сюди. Правильніше було б залишитися в готелі й виспатися після літака, а замість цього стояв і дивився на звичайну піцерію, яка світилася яскравими вогнями — колись тут я так багато працював з нею. Можливо, це й на краще, але чомусь хотілося зайти в знайомий заклад і згадати минуле.

В кишені задзвонив телефон, і я миттю відповів.

 — І навіть не зателефонував, що вже на місці, чи хоча б кілька скупих слів написав? — сходу промовив брат.

 — Планував трохи пізніше.

— Ти там мабуть втомлений, тому не заважатиму.

— Все нормально. Ви як там?

— Твій племінник не може дочекатися свого дядька, а мама вчора, коли ми заходили, хизувалася для Лілі про потенційних наречених, з якими збирається тебе знайомити. — Я закотив очі.

— Так що готуйся відбиватись.

— Я приїду не сам, — навіщось ляпнув, але бути на званій вечері зовсім не хотілося.

— З цього місця детальніше, будь ласка.

— Єгоре, давай пізніше поговоримо.

Я вимкнув телефон і раптом почув голос дівчини, яка просила її відпустити. Не роздумуючи, побіг на голос — він лунав із чорного входу. Хоч щось не змінилося.

Чим ближче підходив, тим чіткіше чув жіночий голос. Спершу подумав, що хтось жартує, але в тоні було щось таке, що миттєво насторожило.

— Відпусти, я сказала!

Я не став розбиратися й просто побіг.

За рогом стояв худорлявий тип і намагався притиснути до стіни дівчину. Вона відвертала обличчя, впиралася руками й явно не була в захваті від його ініціативи. У голові щось клацнуло, і я навіть не пам’ятаю, як опинився поруч. Відтягнув його за куртку й ударив, не розраховуючи сили. Він відлетів убік, а я вже повертався до неї.

— Все нормально?

— Ти чого лізеш, куди тебе не просять?! — різко кинула вона і кинулася допомагати йому підвестися.

Я завмер, ще не до кінця розуміючи, що сталося. Адреналін гудів у вухах, але картинка різко змінилася: вона підтримує його під лікоть і дивиться на мене так, ніби саме я напав без причини.

— Ти нормальний взагалі? — додала. — Ми просто сперечалися.

Я повільно видихнув, намагаючись зібратися.

— З боку це виглядало інакше. Вибач.

Хлопець тримався за щоку й дивився на мене з образою.

— Вже знайшла мені заміну? — пробурмотів він, а дівчина фиркнула й закотила очі.

— Ой, було б кому.

А потім раптом узяла мене під руку й притиснулася ближче, ніби ми давно разом.

— Він у мене дуже ревнивий, — сказала вона з невинною усмішкою. — Тож іди, поки ребра цілі.

Я секунду дивився на неї, намагаючись зрозуміти правила гри, але вирішив підіграти. Обійняв її за талію, притягнув ближче.

— Твого тут нічого нема, — спокійно сказав я, хоча мого теж не було. Хлопець ще щось бурмотів, але зрештою відступив і зник у темряві і дівчина одразу відсторонилася.

— Дякую, що заступився… заступилися, — уже спокійніше сказала, ніяковіючи. — Але бити його було необов’язково.

— Не стримався.

— Це я помітила, — усміхнулася вона й уважно оглянула мене з ніг до голови. — Ви завжди так реагуєте? Чи сьогодні особливий день?

— А відповідати обов’язково? — я помітив, як вона закотила очі, і це було так кумедно.

— Працювали тут колись? — Я кивнув, розуміючи, як дивно звучить, що вона перейшла на «ви».

— Підробляв, але це було давненько.

Вона глянула на годинник і помітно засмутилася.

— Чорт… я вже запізнююся, — пробурмотіла під ніс.

— На побачення? — вирвалося у мене.

— Боже збав. Я й так ледве від одного “залицяльника” відбилася. Ви ж бачили. У мене сімейна вечеря. А там ідеальна сестра, її ідеальний чоловік і список того, що зі мною “не так”. Тож буде весело.

— Не так? — перепитав я.

Лише тепер дозволив собі уважніше її роздивитися. Красива брюнетка з виразними очима та характером у погляді. Їй не пасував цей заклад, як мені зараз здалося.

— Ай, не зважайте, — відмахнулася вона, але усмішка вийшла натягнутою. І саме в цей момент мені спала на думку абсолютно безглузда ідея.

— Можемо допомогти одне одному.

— Це як? — Вона примружилася, а я на секунду завагався, але пішов до кінця.

— Зіграєш мою дівчину перед рідними, а я — твою другу половинку перед ідеальною родиною.

Вона подивилася на мене так, ніби я щойно запропонував пригнути з парашутом без парашута.

— Ви серйозно?

— Абсолютно.

— Тобто ви щойно побили людину, а тепер хочете, щоб я добровільно пішла з вами знайомитися з родиною?

— Коли так формулюєш, то якось звучить гірше, — чесно визнав я, а вона склала руки на грудях.

— І з якого дива я маю погодитися?

— Бо я випадково сказав братові, що приїду не сам, — зітхнув. — А мама вже підготувала для мене кілька “потенційних наречених”. Якщо я з’явлюся один, то…

Вона мене перебила, ледь стримуючи посмішку.

— А чому саме я?

— Не знаю, — спокійно сказав я. — Бо тобі так само не хочеться слухати, чому ти “неправильна”.

Вона завмерла й уперше зацікавлено поглянула на мене, оцінюючи.

 — Це дурість, — нарешті сказала вона.

— Так.

— Повна.

— Абсолютно.

Вона зітхнула.

— Але якщо сьогодні ще раз почую, що “час іде, а ти нікого не знайшла”, я когось укушу. Тож… — Вона простягнула руку.

— Рита.

— Роман. — я посміхнувся і стиснув її долоню, ще не усвідомлюючи наслідків, які можуть нас наздогнати.