Пробудження сил

Нарн мовчки без запитань привів Мару до кімнати управляючої й відпустив її руку. 

– Ось потрібна тобі кімната. Сподіваюся ти  знайдеш дорогу назад, – швидко промовив він не дивлячись на дівчину розвернувся і пішов.

Дівчина довго не вагаючись постукала у двері. Хвилин зо п’ять було тихо та щойно дівчина хотіла піти двері відчинилися й на порозі стояла вже одягнена у свою повсякденну одежу Ерімма.  

– Я відчувала що ти скоро прийдеш. Але щоб настільки! Добре ходімо, – сказала жінка покидаючи стіни своєї спальні й ведучи Мару в новому невідомому їй напрямку

Крізь поодинокі вікна що були під самою стелею пробивалися ранкові промені сонця. Вони освітлювали порожню залу що була оформлена в готичному стилі. В ній рідко хто бував і скоріш за все мало хто знав. Всюди павутиння та пил. 

– Отже, Морено. – серйозно і гордовито заговорила Ерімма. – Ми з’ясували що в тобі вирує дар зими.  А також те що він у тебе під блокадою. 

Жінка стояла на місці з рівною спиною й гордо задерши підборіддя. Вона говорила повільно й від того Марі було непособі. Вона стояла посеред тієї зали в самому її центрі.  Дівчина відчувала себе дуже некомфортно. Вона опустила плечі злегка сутулячись й потирала тильну сторону однієї руки. Вона й гадки не мала що має зараз робити й про який блок йде мова.  Вона хвилювалася й вагалася в спробі виголосити запитання. Коли вони сюди йшли то в ній жевріла жага правди та впевненість. Але прийшовши сюди вона їх розгубила. 

Ерімма дивилася на дівчину перед собою й знову бачила її.  Юну, невпевнену себе. Колись давно вона стояла на цьому ж місці в такій самій позі й не розуміла чого від неї очікують.  В грудях знову стислося. Це її серце. Старе зранене й ледь живе серце яке вона заморожувала як могла аби не відчувати болю. А тепер ця дівчина якось зуміла пробудити життя серед криги.  Ерімма знову відчувала його живий та сильний стукіт. Забуте давно відчуття окрилювало жінку й тим самим вбивало.  

Вона бачила в ній себе. Перед очима знову пробудився спогад. Худа й пошарпана вона стояла в центрі залу. На неї холодним поглядом дивився вчитель, а вона чекала його слів. Одягнена в легку одежу з копною кучерів на голові. Добре хоча б причини були різні.

Ерімма стояла з опущеною головою з подряпинами на обличчі і руках. Весь одяг був перемащений пилюкою. Вона з острахом і соромом чекала на вердикт директора академії.

Мимоволі обличчя торкнулася легка усмішка. Зараз згадувати кумедно. А тоді це був просто жах. Юна чарівниця з опалу підірвала залу. Ніхто не постраждав, але збитки були не маленькі. То був перший раз коли дівчина задіяла власні чари. Не дуже вдалий спосіб. 

Повернувшись у реальність жінка знову розгледіла постать Мари. Яка дивиться на жінку як перелякане кошеня.  Вона й не підозрювала що увесь цей час усміхалася. По справжньому оголюючи не дуже вже й білі зуби. Єдине що магія зими не зуміла відбілити. 

Нарешті Мара спромоглася заговорити. 

– То навіщо ми тут? – невпевнено запитала вона. 

– Аби побачити відповідь на твоє запитання. Але треба ще трошки зачекати і… – жінка не встигла договорити. 

Мара здійняла голову прослідкувавши за поглядом Ерімми. Промінь сонця торкнувся прозорого каменя що висів аж під самою стелею що являла собою конусну споруду. Заломлений промінь світла прямою лінією впав на Мару й почалося  щось дивне. 

Дівчина відчула поколювання всім тілом під її ногами засяяла пентаграма з невідомими їй рунами. Дівчина уважно розглянула свої руки в блакитному мерехтінні. В такому ж в якому була напівпрозора діва зі сну.  Її напівпрозора постать постала перед очима й в цей момент в Марі щось надломилося. Вона відчула сильний прилив паніки та страху. Її ноги ніби перестали торкатися землі. 

Не ніби. Вона й справді підійнялась на кілька дюймів у повітря. Це її злякало ще більше вона зробила різкий рух й зойкнула втративши рівновагу. 

– Спокійно! Морено все в порядку! – схопившись на різкі зміни поведінки у дівчини промовила Ерімма. – Дай магії волю. Тільки ти на це спроможна. 

– Отак просто!? – в паніці запитала дівчина. 

Їй не подобалося те що коїться.

– Ви навіть не попередили, не пояснили – в паніці говорили дівчина.  

Ерімма стояла нервово спостерігаючи за дійством. Їй і не треба було пояснювати і вона це знала. Але не розуміла чому Мара пручається. Все було ж в порядку на початку. 

Тим часом мерехтіння шкіри посилювалося й Мара підіймалася вище в повітрі. Вона відчувала вібрацію променя кожною клітиною тіла. Він ніби пройшов крізь її тіло.

– Морено розслабся, – звідкись пролунав ніжний заспокійливий голос. Такий знайомий і рідний. Такий потрібний їй у цей момент. І це допомогло, 

Дівчина заплющила очі й спробувала розслабитися. Вона видихнула й дала тілу розслабитися. Дала силам, що течуть мов кров у венах, пройти тілом. Уперше за життя вона відчула їх так чітко. Згустки енергії роїлися на кінчиках пальців які ледь здригалися від притоку крові. Уперше вона відчула в середині таке необхідне їй тепло. 

Повільно й непомітно її положення змінилося й вона левітувала лежачи на спині. Ніби на м’якій перині вона знову провалилася в сон. 

Вона опинилася в мертвій оранжереї. Принаймні так їй здалося. Усюди зів’ялі й пожовклі рослини.  Там було порожньо і тихо. Вона робила обережні кроки торкаючись мертвих стеблин. Відчувала на дотик їх шершавість. Вона точно знала що то сон. Усе навколо її гнітило.  Засохлі ліани що звисали з крон дерев, опалі листя квітів. Шурхіт трави що колись була зелена. На небі були сірі хмари що тяготіли ніби має бути злива. Все таке сіре й тьмяне. Єдине що там є яскраве це сама дівчина. 

Її шкіра досі мерехтить блакитним сяйвом. Яке так і сочиться з неї. Воно ніби проситься на поверхню за межі її тіла. З кожним кроком уперед сяйво стає яскравішим а зарості густішими. 

В голові промайнула думка яка ж тут колись була краса. Навіть мертві рослини вражають око, а що було б якби вони були живими. Цвіли і пахли як колись. В середині зародилося бажання, а в руках знову відчувся легкий колючий зуд.