Перший контакт

Вона стояла посеред невідомого їй місця. Холодного сірого й пустинного. Дівчина спершу не повірила очам. Але оглянувшись навколо вона впізнала місце.  Й зовсім не взнавала його. Головний хол Академії. З рота йшов пар. Всюди все в снігу й де-не-де в кризі. Відчувся холодний порив вітру й дівчині почулося ніби хтось протяжно й тяжко простогнав.  Прозябнувши від холоду Мара обійняла себе руками. Позаду почувся шерхіт й дівчина різко обернулася. Вона відчула чиюсь присутність, їй стало лячно. Вона міцніше обійняла себе  руками. Зараз вона як ніколи раніше відчувала свою беззахисність. Позаду знову почувся якийсь звук. Дівчина знову оглянулася й нікого не побачила. 

– Агов? – виголосила напівтремтячим голосом. 

У відповідь тиша. 

Налякана Мара боялася зрушити з місця. Дивне відчуття що за нею спостерігають звідусіль не давало заспокоїтися. Швидким поглядом вона оглядала приміщення. Ті ж високі стіни й височезна стеля розмальована невідомими їй художниками. Ті ж гобелени на стінах люстри зі свічками. Усе те саме, але холодне. Ніби омертвіле. 

Раптом десь геть близько Мара почула шепіт. Слова були нерозбірливі. Але він був геть поруч. За спиною біля вуха. Спиною пройшовся холодок. Дівчина відчула як хтось торкнувся її талії. Холодною невагомістю яка стискає. Це неможливо. Але реально. Зажмуривши сильно очі дівчина щосили запевняла себе що це їй сниться. Тілом вона відчувала чиїсь невагомі й такі їй противні дотики. Вона напружилася мов натягнута струна й затаїла дихання. І сталося диво. 

Вона стояла посеред пустої кімнати з бетону. В одній зі стін було величезне скло за яким була інша кімната, а поруч зі склом двері. Дівчина стояла босою й відчувала холод бетону. Її злегка нудило й трохи паморочилося у голові. У тілі відчувалася дивна млявість. Мара обережно ступила один крок. Потім ще один. І так вона помалу дійшла до дверей. Смикнувши двері раз, а за тим другий, дівчина зрозуміла що ті зачинені.

На подив самої Мари, вона була спокійною й геть не наляканою даною ситуацією. Одягнена в одну нічну сорочку дівчина спокійно сіла на підлогу збоку від дверей підібравши коліна до грудей. 

Не минуло й кількох хвилин як двері важко прочинилися й Мара побачила Ерімму. 

– З поверненням Морено.

Вперше хтось назвав її повним ім’ям. Дівчина більше не була певна чи це яв чи сон. Ерімма мовчки присіла поруч й обережно торкнулася рукою обличчя дівчини. Вперше за весь час Мара побачила в очах жінки емоцію. Таку схожу на материнське тепло. 

– Все вже позаду, – лагідно промовила жінка. 

Дівчина не знала як реагувати на таку поведінку й просто мовчки сиділа спантеличено дивлячись на обличчя управляючої. 

– Давай, підводься. Тобі треба одягтися, – жінка жестом руки показувала що варто пришвидшитись. 

Ніби на дерев’яних ногах дівчина підвелася й пішла слідом за Еріммою. Жінко повела її якимось коридором. Мить і вони несподівано увійшли в кабінет управляючої. В ньому було тепло й затишно. На кріслі лежав плед яким Ерімма не вагаючись накрила плечі дівчини. 

– Присідай. – Мара сіла в крісло сильніше закутавшись у плед. – Отже я полягаю ти прагнеш пояснень.

 Дівчина мовчала. Було відчуття ніби вона забула як розмовляти. Вона взагалі почувала себе дивно. 

– Отже є дві новини. Перша я тебе вітаю ти пробудила свій дар. 

Дівчина почувши ті слова шоковано витаращили на Ерімму очі. В голові забриніли думки. Що? Як? Коли? В чому він полягає? 

Але в голос нічого не сказала. Так і продовжила мовчати. 

– Друга це те що твій дар під блакадою. І тому в моменти коли ти його задіюєш він тобі шкодить. Минулого разу все обійшлося звичайним виснаженням. Цього ж разу ти сама себе заморозила. Ти майже три доби пробула десь в глибинах своєї підсвідомості доки твоє тіло перебувало в заморозці. 

Дівчина слухала те що говорила їй жінка й не вірила тому що чула. Все це їй здавалося нісенітницею. Думки дівчини були десь далеко десь в спогадах із того сну. Ерімма щось запитувала в Мари про батьків але та мовчала. Вона попросту її не чула. Десь в області грудної клітини вона відчула дискомфорт і брак кисню. У вухаха запищало й знову заболіла голова. Раптом вона відчула як все почало трястися й почула звуки схожі на ті які чуєш при падінні каміння з висоти. 

Дівчина схопилася за голову пальцями затискаючи скроні. А ще аромат. Вона відчула аромат цвілі і сирості. Сам собою з вуст дівчини вирвався стогін. Перед очима забігали картинки спустошеної зали й дотик. Вона знову відчула на тілі дотик. 

– Маро, Морено! – голосила поруч перелякана Ерімма. 

Все припинилося. Біль щез. Ніби й не було нічого. Все стояло на своїх місцях, запах більше не відчувався. Поруч стояла Перелякана Ерімма й тримала дівчину за зап'ястя. 

– Що сталося? – знервовано запитала та побачивши що Мара знову при тямі. 

– Я… Я не знаю, – тихо відповіла. – Все раптом затряслося й цей запах, – дівчина говорила розгублено й тихо. 

– Який запах, –запитала Ерімма що була  явно не на жарт перелякана почутими словами.

Ерімма теж відчувала. Відчувала кожен поштовх кожну тріщинку на стіні. Такою була її участь. Відчувати але не мати змоги щось із цим вдіяти. Але запах вона не разу не відчувала і зараз було так само. Вона відчула лише поштовх.

Жінка вагалася. Вона  не хотіла. Зараз побачивши скручене від болю обличчя цієї юної й такої тендітної дівчини. Вона не хотіла аби вона була причетною до цього. Усі три доби жінка що вільної хвилини бігала перевірити чи не прийшла бува до тями Мара. Вона довго думала над тим що відчуває щось до цієї дівчини. Вона намагалася це приструнити ще на початку але не вийшло. 

З першого дня як вона її зустріла Ерімма почала щось відчувати. Давно забуте почуття. Яке вона навіть не встигла осмислити. Її обов’язок був важливішим за почуття. А тягар провини й смутку непосильним. Здавалося це було так давно. А боліло ніби сталося все вчора.