У гаю

Елен не відлипала. Дівчина мов липучка чіпляється за Мару всюди. Це втомлює. Дуже втомлює.  Мара пробувала говорити, але марно. Хоч Елен і знає що заважає та не відходить.  Особливо важко коли поруч з нею її  куратор. Один з головних старшокурсників. Можна навіть сказати еліта. Коли він поруч Мара себе дивно почуває. Вона й без того досить незграбною була, а тут і взагалі безрукою почала себе відчувати. Все з рук валиться, коли він поруч. Ще й ця ніяковість яка її страшенно бісила в собі. 

– Слухай ось той кароокий шатен очей з тебе не зводить, – прошепотіла марі на вухо Елен якось за обідом в їдальні. 

Обернувшись Мара побачила Тейта. Щось всередині боляче кольнуло. За два тижні в академії в них не було можливості побачитись чи бодай поговорити.

 Гаджети відібрали й видавали лише на кілька годин у вихідні, щоб студенти могли поговорити з рідними. Та й сенсу в них не було магія академії заважала їм працювати. Цих кілька годин були єдиним періодом коли чари послаблювали, але не знімали. 

Друзі жили в різних корпусах і ходили на різного роду заняття. Єдине місце де вони могли перетнутися це їдальня. Але й там були завади. Тейт був  постійно в оточенні нових друзів. Й дуже красномовно уникав переглядин з дівчиною коли ті поруч. 

Вона помітила що він змінився. Він ніби посірів. В нього була нова зачіска й постійно невдоволене чи серйозне обличчя. Ця сутулість плечей ніби на них тонна ваги. Це не той Тейт якого вона знає. Мара заспокоювала себе тим, що може вона себе накручує. Може в нього просто поки складний період який скоро мине і все в них буде добре. 

Але  тривога глибоко в  душі не давала спокою. Саме нутро говорило їй “Ні не буде,  з ним вже, ніколи, не буде як раніше”.

Знову. Знову щойно їх погляди перетнулись він відвернувся. Дівчина тихо видихнула.

– Ні. Тобі здалося Елен, – тихо відповіла дівчина опустивши очі в тарілку. 

 – Ви ж знайомі? 

– Він… — дівчина завагалася. – Ми були друзями до академії.

Комок застряг у горлі й сльози підступили до очей щойно Мара вимовила ці слова. Були. Колись їх найбільший страх став реальністю. Останні крихти апетиту розвіялися.

– О, я, пробач! – розгублено й засмучено вимовила Елен. – Ні зачекай! Може ти не так все зрозуміла. Гей! Глянь на мене, прошу, – Мара глянула на неї повними сліз очима. – Подруго! 

В її очах було стільки жалю й болю. Її власного болю. Знову. Знову все летіло у впадину. 

Мовчки Мара вийшла з-за столу й покинула їдальню. В грудях забракло кисню все ніби почало тиснути на дівчину. І  вона побігла. Не розбираючи дороги, куди несли ноги. А винесли вони її надвір. 

Яскраве сонце світило на небі. Чистому безхмарному небі. На подвір’ї майже не було людей.  Зрадницька сльозина покотилася обличчям. Швидко витерши її рукою Мара рушила в Гайок неподалік. Там рідко хто буває. Там вона могла побути на самоті. Не хвилюючись про те, що хтось помітить її слабкість. 

Вона присіла на лавку під вербою. Тут дихалося легше не відчувалося натиску бетонних стін. 

Поруч почувся хрускіт снігу. 

Вона сиділа з заплющеними очима. Щоки розчервонілись від бігу і морозу.  Задерши галову до гори вона робила глибокі вдихи. Про це говорила грудна клітина яка повільно підіймалась і опускалась. Руки рівні оперті на коліна долонями вниз.

Він не розумів чому пішов слідом. Що саме його потягло. І чому тепер, коли знайшов боїться зробити крок.  Він знайшов її не одразу. Він не міг собі дозволити побігти слідом. Спершу повільним а після швидким кроком він йшов по її сліду. Який згубив коли вийшов у двір. А коли знайшов закляк.

Мара помітила його першою. Невторопно дивлячись на хлопця вона мовчала. Вони гляділи в очі одне одного не кажучи ні слова й ніби говорили про усе.

Її очі то зелень лісу навесні. Такі яскраві й теплі.

– Я, – слова плутаються у голові, – ти…

Йому відібрало мову. Чи не вперше у житті він не мав що сказати. Він достеменно не знав що сталось у її житі що її розбило чи зламало. Але це глибочінь печалі у її очах. Говорила все за неї.

Він не витримав і перервав. Опустив голову глибоко вдихнув пройшовся й присів поруч на лаву. Після здійняв голову до неба. Слова самі собою несподівано знайшлись.

– Я думав що один сюди тікаю від метушні, – сказав не дивлячись на неї.

Його холодні як брили льоду очі. Глибокі і живі. Вона мовчала й не мала що сказати. Заклякла як побачила його. Не сміла зрушити з місця чи перервати зоровий контакт. В його очах було щось тепле і знайоме щось рідне її душі.  Він намагався щось сказати але не міг.  

Здавалося минула вічність перш ніж він перервав зоровий контакт опустивши голову і сівши поряд. Вона й далі дивилася туди де він стояв поки не почула злегка хрипкуватий голос. Від якого мурашки побігли шкірою. Але не ті що від страху чи гидоти. А якісь інші. Марі не відомі.

– Я теж, – мовила у відповідь.

А після вони просиділи у тиші ще якийсь час. Обоє в своїх думках і відчуттях. То дивлячись на світле й чисте небо то розглядаючи сріблясті сніжинки під ногами. 

 Якось у раз забувся смуток через Тейта, стало так спокійно й тихо. Махаючи ногами мов дитина вона підняла обличчя в небо й зажмурила очі. Усмішка сама розплилась на обличчі. Повернувши голову в бік хлопця. Знову спіймала його погляд на собі.

Вперше за весь час з дня їх зустрічі вона побачила на його обличчя усмішку. Легку таку розслаблену.  Але таку гарну!

Звідкись взялось бажання їх торкнутись. Навіть для цього здійнялась рука, але сміливості забракло. Рука опустилась так високо і не піднявшись. 

Раптове розуміння власних бажань змусило зніяковіти й ніби вийти з трансу. Різко підскочивши на ноги Мара нерозбірливо щось пробелькотала.

– Пробач мушу вже йти, м… Бувай!