Сумніви й передчуття

Танець осінньої листви, що завіяв прохолодний вітер. Невпинно чарував дівочі очі. Різнокольоровими барвами на листках.

Руде й без того неслухняне волосся від пориву вітру стало хаотичною купою кучерів на голові. Поруч пролунав гучний парубоцький сміх.

 - Бачила б ти себе з боку!

Новий порив вітру підхопив поділ пальта й закинув його хлопцеві на голову. Від чого двійко молодих людей заходилися ще гучнішим сміхом, невдовзі у них заболіли животи. Осінь в Неверлорді завжди така грайлива й непередбачувана.

 - Ти вже обрала факультет на який поступатимеш? Часу залишилось обмаль.

 - Думаю що хочу на художній. Магічні картини ще з дитинства мене зачаровують. Хочу навчитися творити подібне. А ти вже обрав?

 - Факультет оборони! - заявив хлопець гордо вип'явши груди.

Вітер здіймався все сильніший змушуючи барвисте листя кружляти швидше й вище. Формуючи вихор з домішками пилу.

 - Схоже погода близиться до дощу, - помітила дівчина.

 - Схоже на те, - відповів парубок здійнявши голову до неба, що затягло важкими й похмурими хмарами. - Чомусь мені здається що цього року осінь похмуріша за інші.

 - Та ніби звична. Ти як завжди все драматизуєш! - саркастично підмітила дівчина.

 - Ну, знаєш! - ображено вигукнув парубок, театрально надувши губу й схрестивши руки на грудях.

 - Тейд! - Сміючись вигукнула дівчина, - ти не змінюєшся. Але я рада.

В карих очах промайнула смішинка. Мить і дівчина вже на руках у хлопця який вирішив її закружляти.

 - Ти й справді ані крапельки не змінився.

 - І я теж неймовірно цьому радий!

Тейд знову здійняв голову до гори й зрозумів що їм таки краще вже йти.

 - В мене сьогодні якось немає настрою на крижаний душ.

 - В мене теж, - підтримала дівчина.

Вона помітила що хлопець все мнеться й ніяк не наважиться про щось їй сказати. Але вона не подавала виду й терпляче чекала доки той набереться мужності й заговорить й він таки заговорив. Тихо майже під носа.

 - Маро, ми ж і надалі будемо кращими друзями?

Він копав ногою землю не наважуючись глянути на зблідле обличчя подруги. Мара швидко прийшла до тями. Підійшла до Тейта поклала руки йому на плечі тим самим змушуючи поглянути на неї й серйозно промовила.

 - Навіть не сумнівайся у цьому.

 Але сумніви вже деякий час гризли обох. Вони не знали причини й не розуміли чому, але відчували. Відчували що от, от втратять одне одного назавжди. І це неабияк лякало обох.

Скільки себе пам'ятали Мара і Тейт були нерозлучними. Ніби рідні брат і сестра. Всупереч протесту батьків які ніяк не могли пояснити своїм дітям чому їм не можна дружити. Всупереч всьому завжди разом, поруч. Якщо не фізично то ментально. Незнищенний магічний зв'язок сформований протягом років норовив зникнути. І вони це відчували, але нічого не могли з цим вдіяти.

 Академія зими. Найбільш елітна й дуже старовинна академія з чотирьох пір року. Цього року відкрила свої ворота для всіх бажаючих з інших пір року. Небачене нині чудо. Перемовин через цю новину було багато як і бажаючих спробувати свою вдачу. Як і очікувалось в ряди її студентів прийняли не всіх а лише тих хто пройшов таємний відбір. Деталі якого тримали в суворій таємниці. На щастя, як вони думали друзі пройшли відбір результати якого були оголошені за два місяці до початку навчання. Тоді студенти й дізналися що під час співбесіди й екскурсії вони проходили відбір. До того всі й не думали про таке. Список тих хто вступив був неоднозначним. Піднявся шум і ґвалт. Адже по його результатам студенти які не пройшли, разом з батьками не годували бо не розуміли критерій відбору.

Та всьому свій час. І коли він настане все таємне стане явним й неймовірно жахаючим.

Марі знову приснився кошмар після якого вона не могла заснути. Надворі вже була глибока ніч. Невдовзі як друзі розійшлися по домівках почалася затяжна гроза. Мара сиділа на підвіконні в своїй кімнаті й задумливо дивилась у вікно спостерігаючи через скло за негодою. Холодні дощові краплі гучно били по склу, десь там в далині лунав грім і блискала блискавиця. Ненадовго освітлюючи спляче в темряві місто. Мара гляділа спочатку в нікуди потім в темну далечінь, а після на те як краплі стікають по склу. Вона знову прокинулася від нехватки кисню в легенях, знову задубіли від холоду пальці рук. Все повторювалося знову. Вона не розуміла чому і звідки це береться та періодично він її мучить напротязі вже майже двох місяців. Кінчики пальців на руках були червоними й холодними ніби їх довго тримали в снігу. Ніби вона переживає свій кошмар на яву! Та це був лише сон. Поганий, лихий сон. Вона часто це собі говорила і мама їй казала те саме. З часом дівчина в це повірила. Й істерики від страху припинилися залишилася лише незрозуміла їй порожнеча. Вона таки заснула сидячи на підвіконні обіймаючи коліна руками й спершись головою на скло.

Її розбудив стукіт у двері.

 - Маро, серденько ти прокинулася? - долинув з-за дверей ласкавий голос мами.

Вона здригнулася й мало не впала з підвіконня.

 - Так мамо, скоро спущуся!

Дівчина простогнала у голос. Тіло боліло й страшенно хотілося спати. Вона безсила плюхнулась на м'яке ліжко й лиш на хвилину заплющила очі коли..

 - Тату, тату диви яку сніжинку зловила! - голосно хвалилося мале рудоволосе дівча.

 - Молодець, - рука чоловіка погладила дівчинку по волоссю.

Він стояв спиною. Трохи сутулий худий і високий з русим волоссям.

 - Тато! - ніби скрізь марення промовила дівчина.

- Маро?

Дівчина різко відкрила очі й ніби винирнула зі сновидіння. Серце калатало.

 - Вибач мамо я не сплю! - швидко випалила.

 - Тихо! Спокійно. Все добре, не нервуй. Як хочеш ще поспати я не заважатиму, - спокійно промовила мама.

Та сон як рукою зняло звідкись в дівчині пробудилося стільки енергії.

 - Ні все добре! Я вже не хочу спати. Я зараз швиденько переодягнуся й підемо снідати добре?