пролог

Холодний коридор жахав. Найбільше лякає невідомість того як саме вона там опинилася. Прокинувшись від холоду що пронизує до кісток в невідомому їй місці. Воне не розуміла як туди зайшла, а головне як тепер їй звідти вийти. Їй снився такий гарний сон. Вона гуляла зимовим лісом, все покрите снігом і кригою, на вітах дерев кришталики льоду ніби намистини. Все так гарно мерехтіло й вабило, аби його торкнулись. Ця краса навколо й таке незвичне їй відчуття свободи й тепла. Навколо зима, а вона легко одягнена і боса. Та їй не холодно. Навпаки їй дуже добре й тепло! Торкаючись кришталиків льоду що на вітах дерев крокує вперед відчуваючи тепло. Усе навколо чарує. Йдучи стежкою поміж дерев вона виходить до галявини на якій квітнуть дивовижні квіти. Небаченої донині, нею краси. Вони ніби зі скла, мерехтіли блакитним світлим світлом під променями сонця. Мара відчула потяг. Сильний, непереборний потяг торкнутися до пелюсток тих квітів.

Та тільки-но нога ступила на галявину здійнялася буря. Небо затягло чорними хмарами, здійнявся сильний холодний вітер який подув з такою силою що мало не скинув дівчину з ніг. Усе тепло й відчуття свободи здуло поривом холодного вітру. Це виявився сон. Прекрасний сон що мало не перетворився на черговий кошмар. Мара не одразу зрозуміла, що сон скінчився й вона повернулася в реальність. Від сну її пробудив лютий холод що не зникнув на яву. Боса в одній сорочці посеред коридору з бетонними стінами й підлогою темно сірого кольору без вікон і дверей. Мара чекала що от, от прокинеться, але не прокидалася. Від холоду мурашки пробігли тілом і зацокотіли зуби. Обійнявши себе руками за плечі почала оглядатися по сторонах в пошуках виходу якого не було видно. Як спереду неї, так і позаду було видно лише довгий коридор з темрявою вдалині.

– Де я? – ледь чутно запитала порожнечу навколо

На запитання як і очікувалося ніхто не відповів.
Ступні ніг пекли через холод підлоги. Потрібно рухатися. Єдине в чому Мара була впевнена у цей момент. От тільки куди йти вона не знала. й звідки прийшла теж тому навмання пішла вперед.Коридор освітлювали ліхтарі з тьмяним світлом блакитного кольору. Не маючи поняття котра зараз година і чи її вже шукають.А якщо й так, то чи знайдуть її тут? Навряд…

Дівчина йшла вперед вже, як їй вважалося цілу вічність. Коридор не закінчувався складалося враження що він нескінченний. В мить вона не витримала, ноги підкосилися й коліна боляче вдарилися об холодну підлогу. Різкий пекучий біль від стесаної шкіри. З очей самі собою покотилися сльози. Перша думка була стриматися й придушити, але пригадавши що тут нікого немає. Мара заплакала.Вперше за останні два роки вона дозволила собі заплакати. Гірко й шумно заридати. Солоні сльози обпікали замерзлі щоки. Обгорнута смутком й тугою що таїлися в глибинах її душі. Вона й не помітила як в стіні з’явилися двері. Масивні й тяжкі на вигляд до того ж дуже старі. Помітивши їх дівчина припинила плакати утерла рукою носа й залишок сліз, повільно підвелася й обережно підійшла до дверей. Тривога забарабанила в грудній клітці. Здавалось би, ось він порятунок! Та щось насторожило.

Зрештою зробивши останній крок, рукою торкнулося дверей. Ледь відчутно кінчиками пальців навіть не встигла відчути шершавість деревини як сталася магія. На їх місці з’явився портал з водною мембраною крізь яку було видно головний хол академії. Вже був день як зазвичай студенти створили гамір під час перерви. Спершу торкнувшись пальцями зробила крок уперед

.
Мить і мара опинилася в дальньому нікому не відомому закутку бібліотеки. Шок на мить паралізував.

– Я ж щойно…, – думку вона не встигла скінчити.

В закуток заглянула жінка з гострими ельфійськими вушками й сивим волоссям.

– Дівчинко ось ти де! – вигукнула жінка побачивши Мару. – Бідненька, вся змерзла. Сідай хутко! – наказала та вказуючи на крісло в закутку.

– Я Мідіям, завідуюча бібліотекою, – говорила пані огортаючи дівчину теплим пледом.
В закутку було дуже затишно. Полиці з книгами відгорожували від всього, а велике, м’яке крісло біля скляного журнального столика, в поєднанні з м’яким світлом від лампи, створювали затишок.

– Тут затишно.
– Так, дякую, я знаю. Я ж сама створили це місце. Ось тримай, маєш випити це до дна, – вставивши в руки Мари чашку з якимось відваром, жінка присіла на друге крісло поруч зі столиком. Я кого мить тому тут не було. В голові Мари роїлися думки та питання виголосити які не в змозі сформувати та вимовити. Від теплоти та ніжності в голосі дівчина геть розслабилася. Її тіло почало ставати важким, а повіки самі собою опускалися.

– Випий допоки не заснула. Не бійся тут ти у безпеці, – ніжність у голосі Мідіям заколисала ще дужче.
Відвар виявився теплим та дуже смачним. Випивши все до дна Мара заснула міцним сном. Вперше за довгий час дівчина спала без сновидінь та пробуджень.