Академія Валлеос

Подушка врізалась мені в обличчя з такою силою, що я підскочив на ліжку, заплутавшись у важкій чорній ковдрі. Серце шалено калатало, а в голові ще пливли уривки сну — щось про нескінченні коридори та шепочучі тіні. Я сонно приоткрив одне око, примружуючись від ранкового світла, що пробивався крізь вузькі готичні вікна нашої кімнати.

Навпроти мого ліжка стояв Кріс, вже повністю одягнений, зі схрещеними на грудях руками. На його блідому обличчі грала ледь помітна усмішка — він справді насолоджувався моїм збентеженням. Його темне волосся було акуратно зачесане назад, окуляри в тонкій сріблястій оправі відбивали ранкове світло, надаючи йому вигляду суворого бібліотекаря, а не студента Академії Валлеос.

— Що... треба? — пробурмотів я, ледве змушуючи себе не заритися назад під ковдру. Друге око категорично відмовлялося відкриватися. Моє тіло все ще було важким від сну, м'язи нили після вчорашнього тренування зі збору душ.

— Ваша високосте, — Кріс вимовив ці слова з глузливою ввічливістю, злегка схиливши голову в насмішкуватому поклоні, — якщо ви не забули, у нас через двадцять хвилин урок у Снейпа. І він точно не буде радий, якщо ви зволите проспати. Знову.

Я скривився. "Ваша високосте." Як же я ненавиджу цю кличку. Всього один раз — ОДИН РАЗ! — я наважився суперечити старшокурсникам, коли вони намагалися змусити новачків робити за них домашні завдання. Висловив усе, що думаю про їхні «традиції» та «ієрархію». І ось тепер весь третій курс, а то й половина школи, називає мене «Ваша високосте» або «Його величність», натякаючи на мій «королівський» характер. Якщо не в обличчя, то вже точно за спиною — я постійно чую ці шепотіння в коридорах.

Я неохоче скинув ковдру і встав, відчуваючи, як холодна кам'яна підлога обпікає босі стопи. Мій погляд мимоволі впав на ліжко Кріса. Там, згорнувшись ідеальним чорним клубком на його подушці, спав Чорниш — його чорний кіт. Його боки мірно піднімалися й опускалися, вуса злегка посмикувалися — напевно, снилися миші. Або душі, хто їх знає, що сниться котам жнеців.

— Пощастило ж комусь, — пробурчав я із заздрістю, дивлячись на сплячого Чорниша.

Кріс усміхнувся:
— Він заслужив. Вчора зловив трьох заблуканих привидів у бібліотеці. А ти що робив? Дрих на лекції професора Моргена.

Я не став сперечатися — він мав рацію. Замість цього я поплентав у душ, прихопивши чистий одяг. Гаряча вода допомогла остаточно прокинутися, змиваючи залишки сну та втоми. Через п'ятнадцять хвилин я вже був готовий.

Я критично оглянув себе в потьмянілому дзеркалі. На мені був довгий чорний плащ жнеця — обов'язкова форма Академії, з важкої тканини, яка, здавалося, вбирала світло. Під плащем — в'язаний темно-сірий светр з високим коміром і чорні штани. Просто, практично, похмуро. Як і личить жнецю.

Кріс же, як завжди, умудрявся виглядати більш... вишукано. Його плащ сидів ідеально, наче пошитий по фігурі. Під ним була біла сорочка із закатаними рукавами, жилет темно-бордового кольору і ті ж чорні штани, але зі сріблястим ланцюжком, що звисав від кишені. На шиї — тонкий шкіряний шнурок з якимось амулетом. Виглядав він як аристократ вікторіанської епохи, а не студент третього курсу.

— Показуха, — буркнув я, поправляючи свій плащ.

— Стиль, — парирував Кріс, одягаючи рукавички. — Це називається стиль.

***

Ми спускалися широкими кам'яними сходами Академії разом з натовпом інших студентів. Сходи були давніми — сходинки зтерлися від тисяч ніг за століття існування школи. По стінах тяглися смолоскипи з холодним синім полум'ям, що відкидали химерні тіні. Портрети колишніх директорів та знаменитих жнеців стежили за нами з полотен.

Навколо нас сувались студенти всіх курсів. Першокурсники — ще невпевнені, з широко розплющеними очима, тулилися один до одного групками. Старшокурсники йшли з важливим виглядом, обговорюючи останні іспити та практики зі збору душ. Хтось позіхав так само сонно, як і я, хтось збуджено балакав про майбутню церемонію.

Вийшовши з головної будівлі, ми опинилися у внутрішньому дворі Академії Валлеос.

Це місце завжди вселяло в мене благоговійний трепет, як би я не намагався здаватися байдужим. Двір являв собою величезний майдан, викладений чорним обсидіаном, що слабко мерехтів сріблястими прожилками — наче зоряне небо під ногами. По периметру росли мертві дерева — точніше, так здавалося на перший погляд. Насправді це були дерева з Чистилища, з чорною корою та сріблястим листям, що шелестіло, навіть коли не було вітру, видаючи звуки, схожі на далекий шепіт душ.

У центрі двору височіла статуя Першого Жнеця — фігура в плащі з косою, обличчя приховане капюшоном. Неподалік від статуї був фонтан — але не звичайної води, а чогось сріблястого та світного, води забуття з річки Лети. Кажуть, якщо випити її, можна забути свій найболючіший спогад. Але ніхто не ризикує — наслідки непередбачувані.

По краях двору стояли кам'яні лави, а між ними — стели з іменами жнецівів, які загинули при виконанні обов'язку. Їх було дивовижно мало для школи, що існує тисячі років — жнеців надзвичайно складно вбити остаточно.

Небо над двором було затягнуте сірими хмарами, крізь які пробивалося тьмяне світло — тут, між світами, ніколи не було по-справжньому сонячно чи темно. Вічні присмерки.

Сотні студентів уже зібралися у дворі, вишиковуючись у ряди по курсах. Гул голосів заповнював простір. Я помітив кілька знайомих облич — Мару з нашої групи, яка енергійно махала рукою, Теодора, який як завжди похмуро стояв осторонь, і парочку другокурсників, з якими ми іноді тренувалися.

Перед вишикуваними студентами стояли два викладачі.

Професор Снейп — високий, худий чоловік з гострими рисами обличчя та проникливими темними очима. Його довгий чорний плащ розвівався, хоча вітру не було. Він викладав Темні Мистецтва збору душ і славився своїм огидним характером. Казали, він колись служив в особистій гвардії самої Смерті.

Поряд з ним — повна протилежність — міс Маргарет, викладачка Етики та Міжсвітового Права. Маленька, кругла жінка з добрим обличчям і сивим волоссям, зібраним у пучок. На її плащі були нашиті сріблясті руни захисту. Вона посміхалася студентам, на відміну від Снейпа, чиє обличчя нагадувало надгробну плиту.