Запис 1

Смерть. Дівчина.

Мені було вісім. Вісім років, коли мені вручили перший сувій із завданням. Пам’ятаю, як пергамент був холодним, наче вирізаним із місячного світла. Руки тремтіли так, що я ледве зміг розв’язати чорний шовковий шнурок. Серце калатало десь у горлі — гучно й безпорадно. Я розгорнув сувій.

Там було лише одне слово, виведене строгим, безжальним чорнилом: «Дівчина».

Ні опису. Ні імені. Ні причини. Просто — «дівчина». Нас учили, що ми — не кати. Ми — останній штрих, фінальна крапка. Ми приходимо до тих, чий час сплив, чия смерть уже вписана в Книгу Доль. Але у вісім років усі ці високі слова — лише примари, нездатні вгамувати тремтіння.

Світ навколо поплив, закрутився спіралями сірих і чорних барв. Я провалився у виворіт — ту порожнечу між світами, де немає ні звуку, ні часу, лише свідомість, що падає в безодню. А потім — з’явився.

Повітря вдарило в ніс їдким пилом, гаром і мідним присмаком крові. В руках я стискав маленьку косу. Вона була легкою, майже невагомою, її лезо — тонким, мов місячний серп. Я стояв серед руїн. Будинки, що колись були чиїмось прихистком, тепер лежали купами покрученого каміння й балок, наче зламані іграшки велетня. Небо було низьким, брудно-сірим і плакало дрібною, нав’язливою мрякою. Я пішов уперед, мої черевики грузли в розмоклій землі. З гострою, пекучою цікавістю я роздивлявся уламки і з липким, холодним страхом прислухався до тиші, яку розривали лише шепіт вітру та далекі стогони.

І тоді я побачив її.

Дівчина. Вона лежала під величезним уламком стіни, що придавив їй ноги й нижню частину тіла. Усе довкола було залите темно-червоною, густою кров’ю. Її світле волосся злиплося від крові й бруду, а обличчя було неприродно блідим. Але очі… її очі були широко розплющені, порожні від жаху й благання.

Я завмер, стискаючи руків’я коси. Кісточки пальців побіліли.

Вона помітила мій рух. Її погляд, затуманений болем, сфокусувався на мені.

— Х-хлопчику… — її голос був хрипким видихом, ледве чутним крізь виття вітру. — Допоможи мені…

Я опустив маленьку, майже іграшкову косу з глухим стуком на землю. Пальці тремтіли, але я зібрав усю волю. Підняв руку. Енергія смерті потекла моїми жилами — холодна й слухняна. Уламок дому з глухим, кістколомним скреготом піднявся, відкриваючи жахливу картину.

Камені, що відірвалися від основної брили, з гуркотом покотилися вбік. І в ту ж мить, ніби прорвало греблю, хлинула кров. Темна, майже чорна у тьмяному світлі, вона хлюпаючи заповнила нову яму, змішуючись із багнюкою. Це була не просто кров — це було життя, вирване назовні в своєму найжахливішому прояві. Її ноги й нижня частина тіла були не просто придавлені — вони перетворилися на безформну масу, криваве місиво, де шматки одягу, уламки кісток і плоть сплелися в один страшний візерунок. Повітря вдарило в ніс новим, нестерпно металевим і солодкавим запахом свіжої крові, від якого скрутило шлунок.

Але звільнення не принесло їй полегшення. Її тіло було безнадійно скалічене. Мій погляд упав на її живіт — і всередині все обірвалося. Він був потворно розплющений, спотворений вагою бетону, і крізь розірвану тканину сукні було видно неприродне западіння. Вона не могла рухатися, але я бачив, як дрібно тремтіли її пальці, вчеплені в багнюку, як вона намагалася бодай трохи підняти голову. Життя повільно сочилося з неї, а я стояв із цим жалюгідним серпиком у руках — символом кінця, який я мав принести.

Слова зірвалися самі, тихі, уривчасті, сповнені відчаю: — Я… я не можу забрати її душу…

Я не міг. Я бачив її біль, її боротьбу, її бажання жити. Я був жнецем, але в ту мить почувався лише наляканою дитиною.

Я впав навколішки поруч із нею, забувши про обов’язок, про завдання, бачачи лише вмираючу дівчину та її ненароджену дитину. Коліна одразу промокли від липкої, червоної жижі, вбираючи жах цього місця. Сльози самі котилися по щоках, змішуючись із холодним дощем.

— Ні, ні, ні… — тихо повторював я, дивлячись на море крові, в якому вона лежала.

Я не міг. Для восьмирічної дитини… побачити дівчину, яка, попри все це… була живою… вижила в цьому пеклі лише для того, щоб померти від моєї руки.

Простір поруч із нами спотворився — і з’явився він.

Мій наставник. Він був молодим жнецем за мірками нашого братства, але для мене — втіленням невблаганної долі. Високий, у темних, струмливих шатах, що не шелестіли під час руху. Його обличчя було спокійним, позбавленим віку й емоцій.

— У чому затримка? — його голос був рівним і холодним, мов лезо.

— Вона… подивись… — я вхопився за його плащ, залишаючи на темній тканині брудні, криваві відбитки пальців. — Вона вагітна! Я відчуваю ще одну маленьку душу! Ми не можемо, ми не можемо!

Наставник глянув на дівчину, на море крові навколо, на її розчавлене тіло — і на його обличчі не здригнувся жоден м’яз. — Її час вийшов. І час того, хто в ній. Ти бачив завдання. «Дівчина». В одному цьому слові — все. Вона і її дитя. Дві душі в одному тілі. Два завдання.

У мене перехопило подих. Світ захитався. — Ні… — це вже був не протест, а стогін відчаю.

— Ти — жнець. Ти — остання доброта для тих, хто застряг між світами. Ти припиняєш страждання. Подивись, — жорстко вказав він на дівчину. — Вона мучиться. Її дитина приречена. Ти бачиш цю кров? Цю плоть? Це не життя — це її агонія. І лише ти можеш її припинити.

Мої руки тремтіли так, що я ледве підняв ту маленьку косу. Вона здавалася важкою, наче ціла гора. Я підійшов, схлипуючи, не в змозі стримати ридання. Я бачив, як вона заплющила очі, готуючись.

— Пробач, — прошепотів я, і мій голос потонув у шепоті дощу.

Коса торкнулася її грудей ніжно, майже невагомо. Не було нової крові, не було нового болю — лише тихий, остаточний видих. Із її тіла, і з її понівеченого живота потягнулися дві тонкі, світні, тремтливі нитки — дві душі, переплетені в останніх обіймах. Вони торкнулися леза коси й розчинилися, понісшись у вічність, залишивши мене навколішках серед руїн, дощу й безмовного моря крові.