Розділ 2

Лія не могла заснути до самого ранку. Її думки кружляли довкола амулета, бабусиних слів і загадкової Академії. Сонце ще тільки почало підійматися над горизонтом, коли вона встала, вдягнулася у темні джинси та простору сіру кофту, яку завжди носила вдома. Вона любила цю кофту — м’яку, вже трохи розтягнуту, але затишну, як обійми мами, яку вона майже не пам’ятала. Пальці мимоволі доторкнулися до амулета на шиї. Він був холодний і важкий, ніби нагадував про себе.

Лія тихенько вийшла на кухню. Бабуся вже чекала її, сидячи біля вікна з чашкою чаю.

"Добре, що прокинулась рано," — сказала бабуся, навіть не обертаючись. Її голос був спокійний, але очі залишалися серйозними. "Нам потрібно вирушати до обіду."

"Бабусю... А що це за Академія?" — нарешті наважилася запитати Лія.

Старенька зітхнула і поставила чашку.

"Академія — це місце, де вчаться ті, хто має дар. Такі, як ти. Це не проста школа, Ліє. Там готують захисників світу від сил, про які звичайні люди навіть не здогадуються."

Лія мовчала, намагаючись усвідомити почуте. Вона завжди вважала себе звичайною дівчиною. Чому саме вона?

"Ти сказала, що я носій давньої сили," — повільно промовила Лія. "Що це означає? Звідки вона у мене?"

Бабуся трохи помовчала, дивлячись у вікно, ніби намагаючись знайти там правильні слова.

"Твоя мама мала цю силу," — тихо сказала вона. "Вона була однією з найсильніших, кого я знала. Але вона... пожертвувала собою, щоб захистити тебе, коли ти була ще зовсім маленька. Твоя сила перейшла до тебе. Я хотіла вберегти тебе від цього світу, але тепер... тепер вже пізно ховатися."

Серце Лії стислося. Вона майже нічого не пам’ятала про маму. А тепер виявляється, що її мама була кимось особливим...

"Ми повинні йти," — бабуся встала, раптом знову ставши рішучою. "Я допоможу тобі зібрати речі."

Лія та бабуся мовчки збиралися. Бабуся поклала в Ліїн рюкзак теплий светр, флягу з водою, якісь маленькі вузлики з травами і скляний флакон із густою червоною рідиною.

"Що це?" — запитала Лія, розглядаючи флакон.

"Зілля захисту," — коротко відповіла бабуся. "Тримай його при собі. Не відкривай, поки не буде справді потрібно."

Лія кивнула, хоча її серце раптом закалатало швидше.

Коли все було готове, бабуся загорнула амулет Лії в м’який шматок тканини і міцно зав’язала стрічкою.

"Чому ти ховаєш його?"

"Доки ти не навчишся контролювати силу, амулет буде притягувати до тебе тих, кого краще б не зустрічати," — відповіла бабуся, і в її голосі з’явилася тривога.

Лія мовчки закинула рюкзак на плечі і вони рушили до академії.

Дорога до Академії була довгою. Вони йшли через ліс, потім їхав старий автобус, а далі — ще довгий шлях вузькою стежкою між пагорбами.

Коли вони нарешті вийшли на галявину, перед ними відкрився величний вид: висока темна будівля з високими вежами, що нагадувала замок з давніх часів. Академія виглядала і велично, і трохи моторошно водночас.

Але ще більше вразило Лію інше.

По краях дороги стояли дивні істоти. Олені з блискучими сріблястими рогами, чорні вовки з синіми очима, і навіть щось схоже на гігантського лиса, який спостерігав за ними з пагорба.

"Не дивись їм у очі," — прошепотіла бабуся.

Лія швидко відвела погляд, але відчула, як у грудях піднімається хвиля страху... і водночас цікавості.

Вони дійшли до величезних кованих воріт. Біля них чекала жінка в довгому синьому плащі з сріблястим волоссям і гострими очима.

Біля воріт їх чекала жінка в довгому синьому плащі. Її волосся було сріблястим, а очі — гострими, мов у хижого птаха.

"Ви привели її?" — запитала вона, дивлячись прямо на Лію.

Бабуся кивнула.

"Це Лія," — сказала вона.

Жінка уважно подивилася на дівчину, і Лія відчула, як її ніби наскрізь просканували.

"Вона сильніша, ніж я думала," — сказала незнайомка, і в її голосі з'явилась нотка подиву. "Добре. Ми навчимо її. Але це буде нелегко."

Бабуся обережно поклала руку Лії на плече.

"Ти впораєшся, дівчинко. Я вірю в тебе."

Лія глянула на бабусю, і в її очах з’явилися сльози. Але вона кивнула.

Вона більше не була звичайною дівчиною. І навіть якщо вона не розуміла ще всього, вона знала одне — тепер її життя справді змінилося.

І це був тільки початок.