Глава 30 Нові правила

Минуло два роки. Академія Вердіан більше не була тим місцем, яке колись ховалося за заборонами й страхом. Вона стала іншою. І ми стали іншими. Я стояла на верхній терасі центральної вежі. Там, де колись розірвалося небо. Тепер там не було тріщини. Лише чисте ранкове світло. І вітер. Теплий. Живий. Я заплющила очі. І відчула те, що навчилася відчувати краще за все інше. Зв’язок. Він більше не був болем. Не був розривом. Він став чимось іншим. Стабільним. Глибоким. Реальним.

— Ти знову тут.

Я навіть не обернулася.

— Ти завжди знаходиш мене.

Кайден з’явився поруч. Як завжди тихо. Як завжди правильно. Але тепер у ньому не було тієї темряви, яка колись лякала всіх. Вона не зникла. Вона стала частиною рівноваги. Ми обидва стали.

— Рада чекає, — сказав він.

Я фиркнула.

— Вони завжди чекають.

Він ледь усміхнувся.

— Тепер вони хоча б не наказують.

Я повернулася до нього.

— Це ще не перемога.

— Але це вже не війна.

Тиша. Ми спустилися разом. Коридори Академії були відкриті. Світлі. Без магічних ланцюгів контролю. На стінах більше не було заборонних рун. Лише символи захисту. І нові закони. Викарбувані не страхом. А вибором. У Великій залі зібралися всі. Рада. Викладачі. Студенти. Ті, хто вижив. Ті, хто змінився. Ректор стояв на підвищенні. І цього разу його голос не звучав як вирок.

— Сьогодні ми офіційно скасовуємо старі правила Академії Вердіан.

У залі пройшов шепіт. Але не страх. Надія. Я відчула, як Кайден поруч напружився. Не від тривоги. Від пам’яті.

— Магія більше не буде заборонена за межами цих стін, — продовжив ректор.

— І почуття… також не вважаються злочином.

Тиша. Цього разу інша. Глибока. Реальна. Я стиснула пальці. І відчула його поруч. Завжди поруч. Після зборів ми вийшли в двір. Сонце було низьким. Золото падало на камінь Академії.

— Ти віриш, що це реально? — тихо спитала я.

Кайден подивився вперед.

— Я бачив гірше, ніж зміни правил.

Я усміхнулася.

— Це не відповідь.

Він повернувся до мене.

І вперше за довгий час у його очах не було боротьби. Лише спокій.

— Це початок.

Я кивнула. І раптом відчула це. Слабкий відгук зв’язку. Глибоко всередині. Я зупинилася.

— Ти теж це відчуваєш?

Кайден ледь усміхнувся.

— Він ніколи не зникав.

Я зробила крок ближче.

— Ти думав, він повернеться?

Він нахилився трохи ближче.

— Я знав.

Пауза.

— Бо ти завжди знаходиш мене.

Вітер торкнувся нашої шкіри. І цього разу не було страху. Не було заборон. Не було Академії, яка стоїть між нами. Лише ми. І новий світ, який ми самі переписали. Кайден тихо сказав:

— Тепер нас не треба ховати.

Я відповіла так само тихо:

— Тепер ми не зникаємо.

І вперше за весь цей час… зв’язок між нами не боровся. Він жив. Разом з нами.!