Глава 29 Живий слід

Світ не вибухнув. Він просто… обірвався. Печать Академії зімкнулася з таким різким спалахом світла, що на мить я перестала бачити все навколо. А потім настала тиша. Не спокійна. А порожня. Ненормальна. Наче з Великої зали вирвали шматок реальності. Я стояла на місці. Не рухалась. Не дихала. Рука, яку ще секунду тому тримав Кайден, була холодною й порожньою.

— Ні… — видихнула я.

Голос зламався одразу.

— Ні-ні-ні…

Я кинулась вперед. Туди, де він щойно стояв. Туди, де темрява його поглинула.

— КАЙДЕН!

Мій крик розірвав залу. Але відповіді не було. Лише тиша. Ректор стояв за межами світлової печаті. Його обличчя було блідим. Вперше я бачила його таким. Не холодним. Не владним. А… виснаженим.

— Печать завершена… — тихо сказав він.

Хтось поруч прошепотів:

— Ми втратили його?

Я різко повернулася.

— НІ!

Мій голос зірвався на крик.

— Ви не маєте права так говорити!

Вони не відповіли. Бо не знали. І це було найгірше. Я впала на коліна прямо посеред уламків магії.Камінь під руками ще був теплим. Наче пам’ятав. Наче зберігав його відбиток.

— Кайден… — прошепотіла я.

Тиша. І раптом… ледь помітно… щось відгукнулося. Не голос. Не звук. Відчуття. Як удар серця. Я завмерла.

— Це… неможливо…

Я поклала долоню на підлогу. І відчула. Слабку. Майже зниклу. Магічну нитку.

— Він ще тут… — прошепотіла я.

Хтось позаду різко видихнув:

— Це залишковий слід.

— Ні, — різко сказала я.

Підняла голову.

— Це він.

Повітря над зоною печаті раптом здригнулося. Ледь-ледь. Як вода від каменя. І з’явилася тріщина. Не така, як у небі. Інша. Маленька. Жива. Я кинулась до неї.

— Кайден!

Ректор закричав:

— НЕ ПІДХОДЬ!

Але я вже не слухала. Бо з цієї тріщини я відчула його. Слабко. Але справжньо.

— Еліно…

Це було не в повітрі. Не в залі. У мені. Я завмерла.

— Я тут… — прошепотіла я.

Тиша. І знову:

— Не… йди…

У мене затремтіли руки.

— Я не піду.

Я притиснула долоні до тріщини.

— Чуєш мене? Я не піду!

І раптом темрява в розриві здригнулася. Наче щось відповіло.

— Це неможливо… — прошепотів один із магів.

— Печать має бути абсолютною…

Ректор зробив крок уперед. Його голос був низьким:

— Він не зник.

Я різко повернулася до нього.

— Що це означає?!

Він довго дивився на тріщину. А потім тихо сказав:

— Це означає, що він не всередині печаті.

Пауза.

— Він між.

Повітря навколо мене різко похолоднішало. Я опустила погляд. І побачила. Моя рука. Під шкірою. Ледь помітне світіння. Золоте. Те саме. Я різко вдихнула.

— Що ви зробили?!

Ректор не відповів одразу. А потім сказав те, від чого в мене похололо всередині:

— Печать не розділила вас повністю.

— Вона зв’язала вас глибше.

У мене затремтів подих.

— Це означає…

— Що частина його залишилась у тобі.

Тиша. Я відступила назад.

— Ні…

— Так.

Його голос був тихим. Але остаточним.

— І якщо він виживе…

Пауза.

— Він повернеться тільки через тебе.

Я опустила погляд на тріщину.

І раптом відчула. Слабкий поштовх. Наче хтось із іншого боку торкнувся мене у відповідь.

— Кайден… — прошепотіла я.

І в цю секунду темрява в тріщині знову ворухнулася. А потім… стала теплішою. Живою. І я зрозуміла. Він не зник. Він чекає. І якщо я відступлю… він залишиться там назавжди. Я стиснула руку в кулак.

— Я знайду тебе.

І вперше за весь час тиша відповіла. Легким, ледь відчутним:

— Я чекаю.