Глава 28 Жертва

Світло і темрява не вибухнули — вони завмерли в повітрі. Наче час у Великій залі Академії Вердіан зламався разом із реальністю. Я все ще тримала руку Кайдена. І відчувала, як наш зв’язок пульсує між пальцями. Живий. Надто живий. Фігура в центрі зали більше не виглядала як істота. Вона стала чіткішою. Майже людською. І дивилася на нас так, ніби чекала саме цього моменту століттями.

— Ви не можете це контролювати! — крикнув ректор.

Але його голос звучав уже десь далеко. Між нами і рештою світу ніби виросла межа. Простір, де існували тільки ми троє. Я, Кайден… і те, що народилося з нашого зв’язку.

— Ми не створювали тебе, — тихо сказала я.

Істота схилила голову.

— Створили.

Її голос пройшов крізь мене, як лід.

— Не магією.

Пауза.

— Вибором.

Кайден зробив крок уперед. Я одразу потягнула його назад.

— Не підходь!

Він не зупинився. Але подивився на мене. І в його очах я побачила те, чого боялася найбільше. Розуміння.

— Еліно… воно частина нас.

Я похитала головою.

— Ні.

— Так.

Його голос був тихим. Але остаточним.

— Ми відкрили щось, що не мало бути відкритим.

Темрява в залі здригнулася. Наче погодилася. Істота повільно підняла руку. І в повітрі з’явилися образи. Не просто видіння. Спогади. Наші. Мої і Кайдена. Перша зустріч у коридорі. Дотик магії в катакомбах. Момент, коли ми не відступили один від одного. І кожен раз… світ реагував. Я відчула, як у грудях стискається біль.

— Це не провина… — прошепотіла я.

Але істота відповіла одразу:

— Це наслідок.

Раптом підлога під нами тріснула. Глибше, ніж раніше. З-під Академії вирвався низький гул. Наче щось величезне перевернулося уві сні. Ректор різко підняв руку.

— Активувати фінальну печать!

Викладачі заворушилися. Руни на стінах почали збиратися в один величезний контур. Я зрозуміла. Вони збираються запечатати все. Разом із нами.

— Вони нас знищать! — крикнула я.

Кайден різко повернувся до мене.

— Ні.

Його погляд був спокійний. Занадто спокійний.

— Вони зупиняють це.

— Ціною нас?!

Він не відповів. І це було гірше за будь-яке “так”. Темрява навколо істоти раптом стала щільнішою. Вона дивилася прямо на Кайдена.

— Один із вас має залишитися.

Я завмерла.

— Що?

— Баланс.

Її голос став майже шепотом.

— Завжди вимагав рівноваги.

Кайден стиснув мою руку сильніше. Я відчула, як він напружився.

— Ні.

Я різко повернулася до нього.

— Що “ні”?

Він дивився прямо на істоту. І вперше за весь час я побачила в ньому щось інше. Вирішеність. Не страх. Не сумнів. Жертву.

— Якщо хтось має залишитися… — тихо сказав він.

Я одразу похитала головою.

— Навіть не закінчуй.

Він повернувся до мене. І його голос став ще тихішим.

— Еліно.

Пауза.

— Ти важливіша.

У мене перехопило подих.

— Ні.

— Так.

— НІ!

Я вчепилася в його руку.

— Ти не можеш це вирішувати сам!

Він усміхнувся. Ледь-ледь. І болісно.

— Я завжди так робив.

Темрява в залі раптом заворушилася. Істота зробила крок ближче.

— Рішення наближається.

Ректор закричав:

— ЗАВЕРШИТИ ПЕЧАТЬ!

Руни спалахнули сліпучим світлом. Повітря почало стискатися. Наче сам простір вирішив нас розірвати. Я відчула, як магія виривається з контролю. І тоді Кайден зробив те, чого я боялася. Він відпустив мою руку.

— Ні… — прошепотіла я.

Він зробив крок у темряву.

І сказав:

— Я зроблю це.

Я кинулася вперед.

— КАЙДЕН!

Але між нами вже виросла стіна світла. Печать активувалася. Розділяючи нас. Назавжди. Останнє, що я побачила — його погляд. Спокійний. Теплий. І повний того, чого він ніколи не говорив вголос. Істота схилилася до нього. І тихо сказала:

— Вибір прийнято.

І темрява поглинула Кайдена.