Глава 26 Повстання в Академії

Небо над Вердіаном розірвалося. Не символічно. Буквально. Тріщина, яка ще вчора була тонкою срібною лінією, тепер стала провалом у реальності. І з неї текла темрява. Повільно. Наче хтось відкрив двері туди, куди не можна було дивитися. Академія прокинулася в паніці. Перші сигнали тривоги пролунали ще до світанку. Дзвін у вежах. Магічні сирени. Світлові спалахи над корпусами. Студенти вибігали в коридори, не розуміючи, що відбувається. Хтось кричав. Хтось намагався зібрати речі. Хтось просто стояв, дивлячись у вікна. І бачив, як небо повільно темніє. Я бігла поруч із Кайденом. Його рука була міцно стиснута в моїй. І це єдине, що тримало мене в реальності.

— Нам треба до центральної вежі! — крикнув він.

— Там ректор!

— Саме тому!

Ми пробиралися крізь хаос. Коридори вже були переповнені. Хтось штовхався. Хтось падав. Магія зривалася з контролю. Страх робив її нестабільною.  І це було найгірше. Бо Академія ніколи не була створена для паніки. Коли ми дісталися великої зали, там уже йшла боротьба. Не між ворогами. Між людьми і самою Академією. Руни на стінах світилися червоним. Захисні закляття зривалися одне за одним. І посеред усього цього стояв ректор. Він віддавав накази. Голос був твердим. Але обличчя — ні.

— Бар'єр тримається лише частково! — крикнув хтось із викладачів.

— Перенаправити потоки! — відповів ректор.

— Ми не втримуємо!

У залі почала тріскати підлога. Я відчула, як повітря стає важчим. Наче сама магія втомилася тримати це місце. І тоді я побачила їх. Тіні. Вони вже були всередині Академії. Не через двері. Не через проходи. Через розрив.

— Вони прорвали бар'єр! — закричав хтось.

І в ту ж секунду перша істота вийшла з темряви. Вона не мала чіткої форми. Лише силует. Чорний. Пульсуючий. Наче шматок ночі, який навчився рухатися. Студенти відсахнулися. Хтось спробував атакувати. Закляття пролетіло крізь істоту, не завдавши шкоди.

— Воно не фізичне! — крикнув викладач.

— Тоді що це?!

Я відчула, як поруч різко напружився Кайден.

— Це не просто істота, — тихо сказав він.

Я обернулася.

— Що тоді?

Він не відповів одразу. І це було погано. Дуже погано.

— Це відгомін.

Ще одна істота вийшла з тріщини. Потім ще. Зала почала заповнюватися темрявою. І в цей момент ректор підняв руку.

— Усім студентам негайно до евакуаційних рівнів!

Шум. Крик. Паніка. Але не всі рухалися. Я побачила, як частина старших студентів підняла руки. І  я зрозуміла, що не всі збираються тікати.

— Ми залишаємося! — крикнув хтось.

— Це наша Академія!

— Ми не відступимо!

Повітря загусло. це не просто напад. Це повстання. Я обернулася до Кайдена.

— Ти чув?

Він дивився на істот. Але його обличчя було дивно спокійним. Занадто спокійним.

— Вони реагують на бар'єр, — сказав він.

— Що?

— Це не атака.

Пауза.

— Це звільнення.

Мені стало холодно.

— Кого?

Кайден повільно подивився на мене. І в його очах було те, чого я боялася з самого початку.

— Того, що під Академією.

Раптом підлога під ногами здригнулася. Сильніше, ніж раніше. Руни на стінах спалахнули білим світлом. І всі істоти одночасно зупинилися. Наче почули щось. Наче відчули поклик. Я схопила Кайдена за руку.

— Що відбувається?!

Але він уже не дивився на мене. Його погляд був спрямований вниз. Просто під нас. Під Академію. І тоді він тихо сказав:

— Воно прокидається повністю.

У центрі зали ректор упав на коліно. Я вперше бачила його таким.

— Ні… — прошепотів він.

— Ми запізнилися.

Світло бар'єра над Академією різко згасло. І тріщина в небі розширилася ще більше. А потім з неї пролунало щось нове. Не голос. І не звук. А радше присутність. Стародавня. Жива. І дуже знайома. Кайден різко стиснув мою руку.

— Еліно…

Я подивилася на нього.

— Що?

Він ковтнув. І вперше за весь час сказав те, чого я не очікувала почути:

— Воно знає тебе.

У мене перехопило подих.

— Що?

Але відповіді не було. Бо в ту ж мить темрява в залі почала формуватися в одну фігуру. І вона дивилася прямо на нас. Наче шукала. Наче нарешті знайшла. І Академія Вердіан почала падати.