Глава 25 Перед катастрофою

Після подій у катакомбах Академія більше не була тією самою. І ми теж. Здавалося, ніби Вердіан затамував подих. Чекав. Спостерігав. Навіть кам'яні стіни виглядали інакше. Наче пам'ятали щось, про що всі інші давно забули. Минуло три дні. Три довгі дні. За цей час ніхто не намагався нас покарати. Ніхто не забороняв нам бачитися. Ніхто навіть не викликав до ректора. І саме це лякало найбільше. Бо тиша перед бурею завжди страшніша за саму бурю. Я сиділа на широкому підвіконні бібліотеки. За вікном ішов дощ. Краплі повільно стікали старим склом. Небо було сірим. Майже чорним. Я дивилася на подвір'я Академії і думала про слова Румі. "Не відпускайте одне одного." Здавалося б, проста фраза. Але чомусь вона не виходила з голови. Наче в ній ховалося щось більше. Щось важливе.

— Знову думаєш.

Я усміхнулася ще до того, як обернулася.. Лише Кайден умів з'являтися настільки тихо. Він сів поруч. І на кілька секунд ми просто дивилися на дощ. Мовчки. Але ця тиша вже не була незручною. Навпаки. Вона стала чимось своїм. Особливим.

— Ти майже не спала.

Я фиркнула.

— Ти теж.

— Я перший запитав.

— А я перша відповіла.

На його губах промайнула ледь помітна усмішка.  я  зрозуміла, як сильно сумувала за цим. За його усмішкою. За спокійними моментами. За можливістю просто сидіти поруч. Без небезпеки. Без таємниць. Без пророцтв. На жаль, світ вирішив інакше. Того ж вечора сталося дещо дивне. Усі студенти отримали наказ негайно зібратися у Великій залі. Без пояснень. Без причин. Лише коротке повідомлення від Ради Академії. Коли ми зайшли всередину, там уже були всі. Викладачі. Старости. Навіть ректор. Його обличчя було серйозним. Занадто серйозним. І мені це зовсім не сподобалося. У залі стояв гул голосів. Студенти нервово переглядалися. Шепотілися. Намагалися зрозуміти, що відбувається. А потім ректор підняв руку. І всі замовкли. Миттєво.

— Сьогодні вночі буде оголошено надзвичайний стан Академії.

По натовпу пробіг шум.

— Що?

— Чому?

— Що сталося?

Ректор дочекався тиші. І лише тоді продовжив:

— Захисний бар'єр Вердіана почав руйнуватися.

У мене похололо всередині. Кайден поруч напружився.

— Це неможливо, — прошепотів хтось.

— Уже можливо.

Ректор говорив спокійно. Але в його голосі відчувалася тривога. Справжня. Неприхована.

— Ми не знаємо, що саме пробудило стародавні печаті.

Я мало не засміялася. Брехня. Він чудово знав. Усі вони знали. Але не хотіли говорити це вголос. Після зборів ми з Кайденом мовчки вийшли надвір. Дощ уже закінчився. Небо очистилося. І саме тому ми одразу це побачили. Тріщину. У небі. Я завмерла.

— Ти це бачиш?

— Так.

Голос Кайдена став тихим. Небо над Академією було цілим. І водночас ні. Високо над центральною вежею проходила тонка срібна лінія. Наче хтось подряпав саму реальність. Вона була майже непомітною. Але від неї виходила магія. Древня. Небезпечна. Жива. У мене по шкірі побігли мурашки.

— Це бар'єр?

— Так.

Я дивилася вгору. І вперше за весь час зрозуміла масштаб проблеми. Вердіан не просто приховував заборонену магію. Він утримував щось набагато страшніше. І тепер це "щось" намагалося вирватися. Тієї ночі я не могла заснути. Щось було не так. Повітря стало надто важким. Навіть магія Академії поводилася дивно. Близько опівночі я підвелася з ліжка. Підійшла до вікна. І завмерла. На подвір'ї стояв Кайден. Сам. Посеред темряви. Він дивився на центральну вежу. Наче щось відчував. Я швидко накинула плащ і вибігла з кімнати. Через кілька хвилин уже була поруч.

— Не спиться?

Він навіть не здригнувся. Наче знав, що я прийду.

— Відчуваєш?

— Що саме?

Кайден повільно підняв голову. Подивився на небо. І я теж подивилася. Тріщина стала більшою. Значно більшою.

— Воно прокидається.

У мене пересохло в горлі.

— Що?

Його відповідь змусила серце завмерти.

— Те, що було запечатане під Академією.

Тиша. Холод. Страх. І раптом... Біль. Різкий. Нестерпний. Кайден різко зігнувся.Я одразу підхопила його.

— Кайден!

Він важко дихав. Намагаючись втриматися на ногах. І тоді я побачила. Темні руни. Ті самі. Вони більше не ховалися під коміром. Вони розповзалися по шиї. По руках. По шкірі. Наче щось усередині нього починало вириватися назовні. Мене охопив жах.

— Ні...

Кайден заплющив очі. Його пальці боляче впилися в моє зап'ястя.

— Еліно...

— Я тут.

— Послухай мене.

— Ні.

— Послухай.

Його голос був дивно спокійним. Занадто спокійним. І від цього ставало ще страшніше.

— Якщо завтра щось станеться...

— Не станеться.

— Якщо станеться.

Я похитала головою.

— Ні.

— Еліно.

Він подивився прямо мені в очі. 

— Обіцяй, що втечеш.

У мене перехопило подих.

— Що?

— Якщо я втратю контроль...

— Замовкни.

— Обіцяй.

— Ні.

Його погляд став болючим. Майже відчайдушним.

— Еліно...

І саме в цю секунду над Академією пролунав звук. Дуже гучний. Оглушливий. Наче тріснув сам світ. Ми одночасно підняли голови. І побачили. Тріщина в небі розкололася навпіл. А з її глибини почала просочуватися темрява. Жива. Безмежна. Стародавня. Почалася катастрофа