Глава 24 Заборонене кохання

Тріщини продовжували розповзатися по каменю. Повільно. Наче сама Академія боялася того, що прокидається під її фундаментом. У залі стояла мертва тиша. Ніхто не рухався. Ніхто не говорив. Усі дивилися на центр стародавньої руни. І на нас. На мене і Кайдена. На золоте світло, що все ще тремтіло навколо моїх рук. На темну магію, яка кружляла навколо нього. І на те, як вони більше не боролися між собою. Наче впізнали одна одну. Наче повернулися додому.

— Неможливо...

Один із викладачів зробив крок назад. Його голос тремтів.

— Це не мало статися.

— Замовкніть, — різко сказав ректор.

Але навіть він виглядав стривоженим. Вперше. По-справжньому. Я перевела погляд на Кайдена. Він теж дивився на мене. І в його очах було те саме питання, що й у мене. Що тепер? Але відповіді не було ні в кого. Раптом підлога здригнулася. Сильніше. Камінь під ногами почав світитися. Стародавні символи один за одним прокидалися після століть сну. По стінах побігли срібні руни. Стеля наповнилася мерехтливим світлом. І тоді голос пролунав знову. Тепер набагато чіткіше. Наче він знаходився зовсім поруч. — Зв'язок завершено. По спині пройшов холод.

— Що це означає? — прошепотіла я.

Ніхто не відповів. Та раптом одна з рун відірвалася від стіни. Спалахнула в повітрі. І перед нами з'явився образ. Жінка. Молода.Темноволоса. У стародавньому одязі. Прозора. Наче створена зі світла. Я відчула, як Кайден напружився. Бо ми вже бачили її. У видінні. Ту саму дівчину. Ту, що жила сотні років тому. Вона подивилася прямо на нас. І сумно усміхнулася.  — Нарешті. У мене пересохло в горлі.

— Хто ви?

Жінка кілька секунд мовчала. Наче згадувала. Наче між нами лежали століття.

— Колись мене звали Румі.

Її голос лунав дивно. Наче відразу звідусіль.

— І я була першою хранителькою зв'язку.

Тиша. Навіть викладачі боялися поворухнутися.

— Ви... справжня?

Вона ледь усміхнулася.

— Колись була.

Румі подивилася на мене. Потім на Кайдена. І її усмішка стала сумнішою.

— Все повторюється.

Кайден насупився.

— Що саме?

— Ви.

У грудях щось стиснулося.

— Ми?

— Ваша історія.

Світло навколо неї затремтіло.

— Двоє людей.

Дві сили. Одне серце. Я відчула, як почервоніла. І водночас стало страшно. Бо в її голосі не було радості. Лише біль. Старий біль. Який не згас навіть через століття.

— Чим усе закінчилося минулого разу?

Румі довго мовчала. А потім відповіла:

— Катастрофою.

У залі стало ще тихіше. Кайден зробив крок вперед.

— Що сталося?

Румі подивилася на нього. І в її очах промайнуло щось схоже на співчуття.

— Ми зробили те саме, що робите зараз ви.

Моє серце прискорилося.

— Що саме?

— Закохалися.

Це слово впало між нами важче за будь-яке закляття. Я різко завмерла. Поруч напружився Кайден. Навіть викладачі переглянулися. Бо всі знали. У Вердіані це була майже заборонена тема. Почуття завжди вважалися загрозою. Слабкістю. Помилкою. І тепер перед нами стояла жива легенда, яка підтверджувала найгірші страхи Академії.

— Через це все сталося? — тихо запитала я.

Румі похитала головою.

— Ні.

Я завмерла.

— Тоді через що?

Вона сумно усміхнулася.

— Через страх.

Тиша.

— Ми повірили людям, які казали, що наш зв'язок небезпечний.

По спині пробіг холод.

— І?

Її очі стали темнішими.

— Вони нас розділили.

Кайден різко стиснув кулаки. Я помітила це одразу.

— Що сталося потім?

Румі  дивилася тільки на нас.

— Він загинув.

У мене перехопило подих.

— А я не змогла його врятувати.

Навіть після стількох років біль у її голосі залишився живим. І в цю мить я раптом зрозуміла дещо важливе. Академія боялася не кохання. Вона боялася повторення. Тиша тривала довго. Нарешті ректор заговорив.

— Саме тому ми створили правила.

Румі повільно повернула голову. І вперше в її очах з'явився гнів.

— Ні.

Його голос прозвучав надто тихо.

— Саме тому ви створили страх.

Ніхто не відповів. Бо вона мала рацію. Я бачила це навіть по обличчю ректора. Світло навколо духа почало слабшати. Румі подивилася на нас востаннє.

— Послухайте мене уважно.

Ми мовчали.

— Попереду буде вибір.

У мене всередині все похололо.

— Який?

Вона подивилася спочатку на мене. Потім на Кайдена. І сказала:

— Вам скажуть, що один із вас має пожертвувати собою.

Тиша. Серце завмерло.

— Але це брехня.

Кайден різко підняв голову.

— Що?

— Завжди була брехня.

Світло навколо неї стало майже прозорим.

— Справжня відповідь інша.

— Яка?

Румі усміхнулася. Вперше по-справжньому тепло.

— Не відпускайте одне одного.

І в ту ж секунду її образ розсипався на тисячі іскор. Зник. Наче його ніколи не було. У залі знову стало тихо. Але тепер усе було інакше. Бо правда вже вийшла назовні. І її неможливо було сховати назад. Я повільно подивилася на Кайдена. Він дивився на мене. Довго. Мовчки. І тоді я зрозуміла. Після всього, що сталося... Після всіх таємниць... Після всіх страхів... Я більше не могла прикидатися. Не могла робити вигляд, що це просто дружба. Просто зв'язок. Просто магія. Бо це було значно більше. І судячи з його погляду... Він теж це зрозумів. А десь високо над нами, у найстарішій вежі Академії, почала відкриватися давно запечатана кімната. Та сама, яку ніхто не відкривав триста років. І всередині вже чекала відповідь на питання, яке могло змінити все.