Глава 22 Правда про магію зв’язку

У залі стало тихо. Настільки тихо, що я чула власне серцебиття. Стародавня руна продовжувала світитися м’яким срібним світлом, а голос більше не лунав. Наче сказав усе, що хотів. Наче тепер була наша черга. Я повільно обернулася до Кайдена. Він стояв нерухомо. Занадто нерухомо. Його погляд був прикутий до символів на камені.

— Скажи, що ти теж це чув.

— Чув.

Мені стало трохи легше. Хоча ситуацію це зовсім не покращувало.

— І що тепер?

Кайден повільно видихнув.

— Тепер я починаю розуміти, чому Академія так боялася.

Від цих слів по спині пробіг холод. Я перевела погляд на руну. Вона займала майже всю залу. Тонкі лінії перепліталися між собою. Створювали візерунок, схожий на дві спіралі. Наче дві різні сили. Два різні шляхи. Я зробила кілька кроків ближче. І тоді побачила. У самому центрі. Дві фігури. Хлопець. І дівчина. Висічені в камені. Я завмерла.

— Кайден...

Він уже стояв поруч. І дивився на те саме. Фігури були старими. Майже знищеними часом. Але деякі деталі все ще можна було розгледіти. Темне волосся хлопця. Світла мантія дівчини. Їхні руки. З'єднані між собою. Наче вони тримали один одного. Або утримували щось значно страшніше. Під ними були слова. Стародавньою мовою. Я не могла прочитати жодного символу. Але Кайден раптом напружився.

— Ти розумієш це?

Він мовчав кілька секунд. Наче сам не міг повірити.

— Так.

Я здивовано подивилася на нього.

— Як?

— Не знаю.

І це прозвучало щиро. Він нахилився трохи нижче. Пробігся поглядом по символах. І тихо прочитав:

— "Коли Темрява прокинеться вдруге, народиться зв’язок."

У мене всередині все похололо. Кайден продовжив:

— "Двоє стануть одним шляхом. І лише разом зможуть утримати те, що не повинно повернутися."

Тиша. Стародавня. Важка. Я дивилася на символи. На фігури. На наші руки, які ще кілька днів тому випадково торкнулися одна одної. І раптом зрозуміла, що зовсім не хочу знати продовження. Але Кайден уже читав далі. Його голос став нижчим.

— "Якщо зв’язок буде розірвано..."

Він раптом замовк. Я різко повернулася до нього.

— Що там?

Кайден не відповів.

— Кайден.

Він повільно підняв голову. І я вперше побачила в його очах справжній страх.

— Якщо зв’язок буде розірвано, Темрява отримає носія.

Повітря ніби стало важчим.

— Що це означає?

— Не знаю.

Але цього разу він брехав. Я відчула це одразу. Він знав. Просто не хотів говорити. Я вже відкрила рот, щоб змусити його відповісти. Але раптом руна під ногами спалахнула яскравіше. Набагато яскравіше. Світло рвонуло по каменю. Побігло символами. Піднялося по стінах. І раптом весь зал ожив. Перед нами почали з’являтися образи. Наче спогади. Чужі. Стародавні. Ми побачили ту саму залу. Але сотні років тому. Вона була цілою. Наповненою людьми. Магами. І посередині стояли двоє. Хлопець і дівчина. Ті самі, що були зображені на камені. Я відчула, як серце почало битися швидше. Бо вони дивно нагадували нас. Не зовнішністю. Чимось іншим. Поглядом. Положенням поруч одне з одним. Наче вони теж пройшли той самий шлях. Образи змінювалися. Швидко. Уривками. Магія. Битва. Темрява. Крик. А потім... Мить. Остання. Дівчина плакала. А хлопець тримав її за руку. І сказав лише одну фразу. Ми почули її дуже чітко. Наче він звертався крізь століття. — Не дай їм розділити вас. Світло вибухнуло. І видіння зникло. Я різко вдихнула. Кайден стояв поруч. Такий самий приголомшений. Як і я. Ми мовчали. Кілька довгих секунд. Потім я тихо сказала:

— Це були ми?

— Ні.

Його голос був спокійним. Але дуже тихим.

— Але вони були такими самими, як ми.

Я опустила погляд на руну. І раптом помітила ще один напис. Раніше його не було. Нові символи повільно проступали прямо на камені. Наче хтось писав їх зараз. Я нахилилася. І серце завмерло. Там було лише одне речення. "Вони вже знають, що ви тут." Я різко підняла голову. У ту ж секунду десь у коридорах катакомб пролунав звук кроків. Повільних. Розмірених. Не одних. Багатьох. І вони наближалися. Кайден миттєво став між мною і входом до зали. Його магія прокинулася майже одразу. Темрява ковзнула по його руках. Жива. Небезпечна. Я вперше за весь час побачила, як він готується не захищатися. А битися. І чомусь саме це налякало мене найбільше. Бо тепер полювання більше не було таємницею. Воно нас знайшло.