Глава 21 Втеча без втечі

Після його слів я ще довго не могла поворухнутися. Наче весь світ раптом звузився до однієї миті. До його руки в моїй. До його погляду. До цих двох слів. "Я обрав тебе." Він не сказав "я люблю тебе". Не сказав нічого подібного. Але чомусь мені здалося, що це було набагато більше. Бо Кайден не був людиною, яка кидає слова на вітер. Особливо такі. І саме тому мені стало страшно. Не через нього. Через те, що буде далі. Наступного ранку Академія вже знала. Не все. Але достатньо. Я зрозуміла це ще до першого заняття. Люди дивилися інакше. Викладачі замовкали, коли я проходила поруч. Студенти починали шепотітися. І навіть повітря ніби стало важчим. Наче Вердіан сам відчував, що щось змінилося. Я швидко йшла коридором до аудиторії, коли раптом почула:

— Еліна.

Я зупинилася. Позаду стояв ректор. Сам. Без охорони. Без викладачів. І від цього було ще некомфортніше.

— Ректоре.

Він уважно дивився на мене. Надто уважно. Наче вперше бачив.

— Прогуляймося.

Це не звучало як прохання. І ми обоє це знали. Він привів мене до північної галереї. Сюди майже ніхто не приходив. Лише старі статуї магів. Вітер. І вид на ліси за межами Академії. Кілька хвилин ми мовчали. Потім ректор зупинився.

— Ти знаєш, чому тебе запросили до Вердіана?

Я завмерла. Одразу згадалася розмова з Кайденом. Лист. Запрошення. Архів. Моє ім'я.

— Ні.

— Брешеш.

Я різко підняла голову.

— Я не...

— Ти вже почала здогадуватися.

Тиша. Він дивився кудись у далечінь. На ліси. На обрій. Наче говорив не зі мною. А зі своїми спогадами.

— Академія не відбирає студентів випадково.

У мене всередині все похололо.

— Що це означає?

Ректор усміхнувся. Сумно. Втомлено.

— Тебе шукали.

Серце пропустило удар.

— Навіщо?

Він мовчав. Занадто довго. А потім відповів:

— Щоб ти зустріла його.

Світ ніби зупинився. На кілька секунд я навіть перестала дихати.

— Кого?

Але я вже знала відповідь.

— Кайдена.

Після цієї розмови я не пам'ятала, як дійшла до гуртожитку. У голові лунав лише один рядок. "Щоб ти зустріла його." Що це взагалі означало? Нас знали ще до знайомства? Стежили? Планували? Використовували? Я різко зачинила двері кімнати. І сперлася на них спиною. Серце билося занадто швидко. Ні. Це не могло бути правдою. Не могло. Хтось постукав. Я здригнулася.

— Еліно..

Я відкрила майже одразу і це був Кайден. І вперше за довгий час просто обійняла його. Без пояснень. Без дозволу. Без думок. На секунду він завмер. Здивувався. Я навіть відчула це. А потім його руки обережно торкнулися моїх плечей. Наче він боявся зробити щось неправильно.

— Що сталося?

Його голос звучав тихо. Я відступила. Подивилася на нього. І раптом зрозуміла. Я не знаю, де закінчується правда. І де починається брехня Академії. Але знаю одне. Я довіряю йому.

— Ректор сказав, що мене привели сюди заради тебе.

Кайден завмер. Посмішка зникла. Очі потемніли.

— Що саме він сказав?

Я переказала все. Не приховуючи нічого. І з кожним словом його обличчя ставало все серйознішим. Коли я закінчила, він мовчав. Довго. Надто довго.

— Кайден.

Він підняв голову.

— Я думаю, нам більше не можна тут залишатися.

Я не одразу зрозуміла.

— У кімнаті?

— В Академії.

Тиша.

— Що?

— Вони занадто багато приховують.

Його голос став нижчим.

— І якщо ми продовжимо копати...

— То що?

Кайден подивився прямо мені в очі.

— Вони не дозволять нам дізнатися правду.

Того ж вечора. Вперше за весь час. Ми вирішили втекти. Не назавжди. Не з Вердіана. Лише знайти місце, куди не дотягуються його правила. Старі катакомби під Академією. Покинуті тунелі, які не використовувалися десятиліттями. Про них знали одиниці. І Кайден був одним із них. Ми спустилися туди вже після заходу сонця. Старі сходи скрипіли під ногами. Повітря було холодним і сирим. Стіни вкривали стародавні руни. Майже стерті часом. Майже забуті. Майже.

— Дивно, — тихо сказала я.

— Що?

— Тут я вперше за довгий час не відчуваю Академію.

Кайден подивився на мене. І кивнув.

— Саме тому я привів тебе сюди.

Ми йшли далі. Все глибше. Все нижче. Поки не дісталися великої круглої зали. І тоді я побачила її. На підлозі. Посеред каменю. Величезну руну. Таку стару, що частина символів уже стерлася. Але магія в ній досі жила. Я відчула це одразу. Кайден теж. І саме в цей момент руна спалахнула. Сама. Без закляття. Без дотику. Без причини. Повітря здригнулося. І десь у темряві стародавніх катакомб пролунав голос. Тихий. Ледь чутний. Але цілком реальний.

— Нарешті...

Я різко обернулася. Порожньо. Нікого. Та голос прозвучав знову. Прямо з руни.

— Ми чекали вас.

І вперше за весь час страх промайнув навіть в очах Кайдена. Бо цей голос був старшим за Академію. Старшим за архіви. І, можливо, знав про них більше, ніж вони самі.