Глава 20 Він обирає її

Після тієї знахідки в архіві я більше не могла дивитися на Академію так само. Кожен коридор тепер здавався частиною чогось значно більшого. Чогось, що почалося задовго до нашого народження. І, можливо, було пов'язане саме з нами. Зі мною. З Кайденом. З тією дивною магією, яка виникла між нами. З кожним днем це відчувалося все сильніше. І мені це не подобалося. Бо чим більше відповідей ми знаходили, тим більше з'являлося нових запитань. Наступного ранку небо над Вердіаном було важким. Темні хмари висіли низько над вежами Академії. Вітер гуляв між кам'яними арками. Навіть студенти поводилися тихіше, ніж зазвичай. Наче сама Академія чекала чогось. Я саме виходила із Західного корпусу, коли побачила Кайдена. Він стояв біля старого фонтану. Сам. І дивився кудись у воду. Я вже хотіла підійти. Але раптом побачила ректора. Він вийшов із тіні аркади і зупинився навпроти Кайдена. Я завмерла. Вони були досить далеко. Та інстинкт підказав мені не наближатися. Щось було не так. Дуже не так. Кайден першим помітив ректора. Але не здивувався. Наче знав, що той прийде. Кілька секунд вони просто дивилися один на одного. Потім ректор заговорив. Я не чула слів. Лише бачила. Його обличчя було абсолютно спокійним. Занадто спокійним. А от Кайден... Я знала його достатньо добре, щоб помітити напругу. Його плечі стали жорсткішими. Пальці стиснулися. Наче він стримував себе. Розмова тривала недовго. Лише кілька хвилин. Потім ректор пішов. А Кайден залишився стояти біля фонтану. Нерухомо. Я одразу підійшла до нього.

— Що він хотів?

Кайден мовчав. І це мені не сподобалося.

— Кайден.

Він повільно підняв голову. І я одразу зрозуміла. Щось сталося.

— Що він сказав?

Тиша. Вітер пройшовся між нами. Зірвав кілька жовтих листків із дерева. І тільки тоді Кайден відповів:

— Він знає про нас.

Серце різко стиснулося.

— Про архів?

— Ні.

Його голос став тихішим.

— Про нас.

Я завмерла. На мить навіть перестала розуміти значення цих слів.

— Що саме він знає?

Кайден подивився мені в очі. І я раптом пошкодувала, що поставила це питання.

— Що між нами формується магічний зв'язок.

Світ навколо ніби став тихішим. Мені здалося, що навіть вітер завмер.

— І що?

Кайден відвів погляд.

— Він сказав припинити це.

Я нервово засміялася.

— Серйозно?

— Абсолютно.

— І як саме ми маємо це припинити?

— Його не цікавили подробиці.

Тиша. Холодна. Неприємна. Знайома. Я дивилася на нього. А потім зрозуміла. Щось було не так.

— Це не все.

Кайден нічого не відповів. І цього вистачило.

— Що ще він сказав?

Мовчання.

— Кайден.

Його щелепа напружилася.

— Він запропонував угоду.

Мені вже не подобалося, куди це йде.

— Яку?

Він кілька секунд дивився кудись убік.

Наче не хотів вимовляти це вголос.

— Якщо я співпрацюватиму...

Пауза.

— Тебе залишать у спокої.

Моє серце завмерло.

— А якщо ні?

Він нарешті подивився на мене. І в його очах я побачила відповідь раніше, ніж почула її.

— Тоді вони займуться тобою.

Того дня ми майже не розмовляли. Не тому що посварилися. Навпаки. Бо обидва думали про одне й те саме. Академія більше не приховувала своїх намірів. І це було страшніше за будь-які таємниці. Увечері я сиділа в бібліотеці. Переді мною лежала відкрита книга. Але я не прочитала жодного рядка. Думки постійно поверталися до слів ректора. До погроз. До Кайдена. До нас. Я закрила очі. І раптом відчула знайому хвилю магії. Теплу. Ледь помітну. Наче хтось торкнувся мого плеча. Я різко озирнулася. Нікого. Але я знала. Це він. Наш зв'язок знову відгукнувся. І цього разу сильніше. Я швидко піднялася. Серце почало битися швидше. Щось сталося. Я відчула це одразу. І побігла. Через коридори. Сходи. Порожні переходи між вежами. Поки не дісталася старого тренувального залу. Двері були прочинені.Я штовхнула їх. І завмерла. Кайден стояв посеред зали. Сам. Навколо нього пульсувала темна магія. Тіні рухалися по підлозі. По стінах. По повітрю. Наче були живими. А він ледве тримав контроль. Я бачила це. По напружених руках. По збитому диханню. По тому, як тремтіли руни на його шкірі.

— Кайден!

Він різко обернувся. І на секунду я не впізнала його погляд. Там було щось чуже. Щось древнє. Щось голодне. Але вже наступної миті воно зникло.

— Ти не мала приходити.

— А ти не мав бути тут сам!

Я зробила крок до нього.Ще один. Темрява навколо нього заворушилася. Наче відчула мене. Кайден різко стиснув кулаки.

— Стій.

— Ні.

— Еліно...

— Ні.

Я підійшла ще ближче. І тепер нас розділяло лише кілька кроків. Його магія була всюди. Вона тягнулася до мене. Досліджувала. Відчувала. І дивним чином не лякала. Я простягнула руку.

— Еліно, не...

Я торкнулася його долоні. Світло спалахнуло миттєво. Золоте. Сліпуче. Тепле. Магія прокотилася по всій залі потужною хвилею. Тіні відступили. Наче їх відштовхнули. Кайден різко вдихнув. І я відчула, як його сила заспокоюється. Наче знайшла опору. Кілька секунд ми просто стояли. Не рухаючись. Не відводячи поглядів. А потім він тихо сказав:

— Ректор мав рацію.

У мене похололо всередині.

— У чому?

Його пальці міцніше стиснули мої. І вперше за весь час у його голосі не було сумнівів.

— Я повинен був обрати.

Пауза. Тиша. Серце. Магія. Лише це.

— І я обрав.

Я не могла відвести погляду.

— Кого?

Кайден дивився тільки на мене. І вперше не ховався за жартами. Не тікав від відповіді. Не мовчав.

— Тебе.

І в ту ж мить десь далеко в глибині Академії загорілася стародавня руна. Та сама, яку не активували вже понад триста років. І ніхто з них ще не знав, що своїм вибором Кайден щойно запустив те, що вже неможливо буде зупинити.