Глава 19 Полювання починається

Після розмови в коридорі я не могла позбутися відчуття, що за нами справді стежать. Спочатку мені здавалося, що це просто наслідок слів Кайдена. Що я сама себе накручую. Але вже наступного дня стало зрозуміло — справа не в уяві. Щось змінилося. І Академія це відчула. Ранок почався дивно. Занадто тихо. Навіть для Вердіана. Коли я зайшла до великої зали на сніданок, розмови навколо одразу стихли. Не повністю. Лише на кілька секунд. Але я помітила. І цього вистачило. студенти швидко відводили очі. Дехто шепотівся. І щоразу, коли я проходила повз, замовкав. Мені це не подобалося. Зовсім. Я взяла чашку чаю і сіла за крайній стіл. Кайдена ще не було. І це нервувало сильніше, ніж мало б. Останні кілька днів я постійно ловила себе на тому, що шукаю його поглядом. Наче переконуюся, що він нікуди не зник знову. І щоразу серце трохи заспокоювалося, коли знаходило. Безглуздо. Але правдиво.

— Значить, це правда.

Голос пролунав прямо над головою. Я підняла очі. Переді мною стояла Ліора. Староста факультету Срібного Крила. Красива. Горда. І одна з небагатьох людей, які мене відверто не любили.

— Що саме? — спокійно запитала я.

Ліора схрестила руки.

— Ти справді була з ним.

Я завмерла.

— З ким?

— Не прикидайся.

Мені захотілося закотити очі.

— Тоді сформулюй питання нормально.

Вона нахилилася ближче.

— З Кайденом.

У залі стало тихіше. Знову. І цього разу я відчула це шкірою. Наче всі навколо чекали відповіді. Я повільно поставила чашку.

— А якщо була?

Ліора усміхнулася. Неприємно.

— Тоді тобі варто бути обережнішою.

— Це погроза?

— Попередження.

І, розвернувшись, вона пішла. Я дивилася їй услід ще кілька секунд. А потім відчула знайому присутність. Кайден. Він мовчки сів навпроти.

— Що вона хотіла?

— Бути дратівливою.

— Тобто нічого нового.

Я ледь усміхнулася. Але усмішка швидко зникла. Бо Кайден виглядав напруженим. Занадто. Його погляд ковзав залом. Наче він щось шукав. Або когось.

— Що сталося?

Він відповів не одразу.

— Вночі хтось був у моїй кімнаті.

Я завмерла.

— Що?

— Там хтось шукав документи.

Серце пропустило удар.

— Архіви?

Він кивнув.

— Вони знають, що я щось знайшов.

Мене різко кинуло в холод.

— Хто "вони"?

— Якби я знав.

Пауза.

— Але це не студенти.

Після занять ми зустрілися біля старої бібліотеки. Це місце давно майже ніхто не відвідував. Тут пахло пилом, старим каменем і часом. Ідеальне місце для таємниць. Я сиділа на широкому підвіконні, поки Кайден переглядав пожовклі записи. Сонце вже почало хилитися до вечора. Його проміння ковзало по сторінках і робило пил золотим.На мить усе виглядало майже мирно. Майже.

— Знайшов щось?

Кайден перевернув ще одну сторінку. І раптом завмер. Я одразу помітила.

— Що?

Він нічого не сказав. Лише простягнув мені книгу. Я взяла її. Подивилася. І відчула, як усе всередині похололо. На сторінці був список. Імена. Дати. Описи магів. А внизу... Моє ім'я. Я завмерла. Не могла дихати. Не могла зрозуміти.

— Ні.

Голос прозвучав надто тихо.

— Це неможливо.

Кайден мовчав. А я продовжувала дивитися на сторінку.Там справді було написано:

Еліна Вейр.  Поруч — позначка червоним чорнилом.  "Потенційний носій зв'язку."

Мене охопив холод.

— Що це означає?

Кайден повільно сів поруч.

— Я не знаю.

— Чому тут моє ім'я?!

— Саме це ми й намагаємося зрозуміти.

Я дивилася на сторінку. На літери. На власне ім'я. І раптом згадала дещо. Те, про що не думала роками.

— Кайден...

— Що?

— Я ніколи не подавала документи до Академії.

Він різко повернув голову.

— Що?

Я ковтнула.

— Я отримала лист із запрошенням.

Тиша.

— Просто лист.

— І що?

Моє серце пришвидшилося.

— А те, що я не подавала заявку.

Кайден зблід.

— Тобто...

— Академія сама мене знайшла.

І вперше за весь час ми обоє зрозуміли одну страшну річ. Можливо... Я потрапила сюди не випадково. Того ж вечора. Глибоко під Академією. У приміщенні, якого не було на жодній карті. Ректор мовчки дивився на світлову карту Вердіана. Поруч стояв чоловік у темній мантії.

— Вони дізнаються занадто багато, — сказав незнайомець.

Ректор не відповів одразу. Його погляд залишався холодним. Непроникним.

— Я знаю.

— Тоді час починати.

Тиша.

— Уже почали.

Чоловік усміхнувся.

— Полювання?

Ректор повільно підняв очі. І вперше за довгий час у них з'явилося щось схоже на втому.

— Ні.

Пауза.

— Полювання почалося ще тоді, коли вони зустрілися в тому коридорі.

І далеко над ними, у своїй кімнаті, Еліна раптом прокинулася серед ночі від дивного відчуття. Наче хтось вимовив її ім'я. І темрява за вікном відповіла.