Глава 18 Таємниця, яку ховала Академія

Після того вечора все змінилося. І водночас не змінилося нічого. Наступного ранку Академія Вердіан прокинулася так само, як завжди. Дзвони. Студенти в темних мантіях.Викладачі з байдужими обличчями. Шурхіт сторінок у бібліотеці. Заняття. Правила. Заборони. Світ продовжував рухатися так, ніби Кайден не зник на кілька днів. Ніби він не втік з ізоляції. Ніби між нами не сталося того, що сталося. Але для мене все було інакше. Я сиділа на лекції з контролю магічних потоків і не чула жодного слова викладача. Мої думки поверталися до вчорашнього вечора. До його рук на моїй талі. До того дивного зв'язку між нами. До того, як магія відгукнулася на наш дотик. Наче вона знала щось раніше за нас. Я різко закрила книгу.

— Еліно?

Я здригнулася. Викладач дивився прямо на мене.

— Якщо тема вам нецікава, можете поділитися своїми думками з усією аудиторією.

По класу пробіглися тихі змішки. Раніше я б обов'язково відповіла щось різке. Сьогодні не було сил.

— Вибачте.

Навіть мені самій це прозвучало дивно. Кілька студентів здивовано обернулися. Я теж. Бо востаннє вибачалася, здається, ще до вступу в Академію. Лекція закінчилася нескінченно повільно. Щойно пролунав дзвін, я першою вийшла в коридор. І майже одразу побачила його. Кайден стояв біля високого аркового вікна. Сонячне світло падало на його темне волосся. Він виглядав спокійним. Майже звичним. Якби не одне. Його очі. За ці кілька днів у них з'явилося щось нове. Щось старше. Наче він побачив більше, ніж мав би. Кайден помітив мене відразу. Наші погляди зустрілися. І серце чомусь збилося з ритму. Це було безглуздо. Ми бачилися вчора. Але після того, як він зник, навіть кілька годин без нього здавалися довшими.

— Ти мав би відпочивати, — сказала я, підійшовши ближче.

— А ти мала б слухати лекції.

— Підслуховував?

— Спостерігав.

Я закотила очі.

— Це ще гірше.

Кутик його губ ледь смикнувся. І на секунду все стало простішим. Наче не було ізоляції. Наче не було страху. Наче не було того дивного "чогось" усередині нього. Але це тривало лише секунду. Бо раптом його погляд змінився. Він дивився кудись мені за плече. Я обернулася. Коридор був майже порожній.

— Що таке?

Кайден мовчав. Занадто довго.

— За нами стежать.

Я напружилася.

— Хто?

— Не знаю.

І саме це прозвучало найгірше. Якщо Кайден чогось не знав, значить справа була серйозна. Він зробив крок ближче. Голос став тихішим.

— Учора після втечі я не одразу прийшов до тебе.

— Де ти був?

Він кілька секунд мовчав. Наче вирішував, чи варто розповідати.

— В архіві.

Я завмерла.

— Забороненому?

— Так.

— Ти збожеволів?

— Можливо.

— Кайден.

— Еліно.

— Це не відповідь.

— Це найближче до відповіді.

Я тяжко видихнула. Він подивився на мене. І цього разу в його погляді не було звичної іронії. Лише серйозність.

— Я шукав інформацію про Заборонений рівень.

— І?

— І знайшов дещо гірше.

Холод повільно поповз по спині.

— Наскільки гірше?

Кайден подивився прямо в очі.

— Академія брехала.

Тиша. Коридор навколо ніби став тихішим.

— Про що?

— Про все.

Я нервово засміялася.

— Дуже конкретно.

Він не усміхнувся. І від цього сміх одразу зник.

— Заборонений рівень не створили.

Я завмерла.

— Що?

— Його знайшли.

Пауза.

— Більше трьохсот років тому.

Світ навколо наче хитнувся.

— Це неможливо.

— Саме так було написано в документах.

Мені стало не по собі.

— Якщо його не створили...

— То він існував раніше за Академію.

Тиша. І вперше за весь час я по-справжньому відчула страх. Не той, до якого звикла. Не страх покарання. Не страх провалу. Щось глибше. Старіше. Наче ми випадково зазирнули туди, куди не повинні були.

— Є ще дещо, — тихо сказав Кайден.

Я вже не хотіла питати. Але все одно спитала:

— Що?

Він повільно видихнув.

— Моє ім'я.

Я насупилася.

— Що з ним?

— Воно є в архівах.

Тиша.

— Це ж нормально.

— Еліно.

Його голос став дуже тихим.

— В архівах трьохсотрічної давності.

Світ завмер. На кілька секунд я перестала розуміти сенс слів.

— Ні.

— Я теж так подумав.

— Це якийсь жарт.

— Хотів би.

Серце почало калатати швидше.

— Кайден...

Він дивився на мене не кліпаючи.

— Там було моє ім'я. Моє прізвище. І опис сили, яка збігається з моєю.

Я відчула, як холод проходить крізь усе тіло.

— Це неможливо.

— Знаю.

— Люди не живуть триста років.

— Знаю.

— Тоді як...

Він похитав головою.

— Не знаю.

І вперше я почула в його голосі те, чого не було ніколи. Розгубленість. Справжню. Глибоку. Лякаючу. Над нами раптом спалахнули руни освітлення. На мить коридор став яскравішим. І я помітила дещо. На шиї Кайдена. Під коміром. Темну лінію. Таку саму, як та, що я бачила раніше на його руці. Але тепер вона була більшою. Наче повільно розросталася. Я зблідла.

— Кайден...

Він одразу зрозумів, куди я дивлюся. І швидко поправив комір. Запізно. Я вже побачила. І вперше по-справжньому зрозуміла: Проблема не тільки в Академії. Не тільки в Забороненому рівні. І навіть не в таємницях архіву. Проблема була в тому, що щось усередині Кайдена продовжувало змінюватися. І часу ставало дедалі менше. У кінці коридору хтось стояв. Нерухомо. У тіні. Спостерігаючи за ними.

І коли Еліна з Кайденом пішли, незнайомець повільно усміхнувся. Наче саме цього й чекав.