Глава 17 Те, що не можна було сказати вголос

Я ще не до кінця вірила, що він справжній.

Кайден стояв у коридорі Академії Вердіан так, ніби його силою витягнули з іншого шару реальності. Повітря навколо нього було дивне. Нестабільне. Як поверхня води перед бурею. Я зробила крок ближче, і він не відступив. Це було перше, що вибило мене з рівноваги. Він завжди тримав дистанцію. Навіть коли стояв поруч. Навіть коли дивився. А зараз — ні.

— Ти… справжній, — видихнула я тихо, майже беззвучно.

Кайден ледь усміхнувся. Втомлено.

— Поки що.

Я стиснула пальці. Це мало бути жартом. Але не звучало як жарт. Я дивилась на нього і раптом зрозуміла, що тиша між нами змінилась. Раніше вона була напругою. Тепер — очікуванням. Ніби щось мало статися. І це “щось” вже було поруч. Я не думала. Просто сказала:

— Три дні.

Він підняв погляд.

— Що?

— На три дні ти зник, — мій голос став жорсткішим, ніж я хотіла. — І Академія робила вигляд, що це нормально.

Пауза. Я різко видихнула.

— А я…  я запнулась. І не могла нормально дихати.

І це було вперше. Бо я не планувала це говорити все якось само вирвалось.Тиша. Він не відвів погляд. Навпаки — став уважнішим. Наче вперше слухав не слова, а те, що під ними. 

— Це безглуздо, — тихо сказала я. — Ти просто… студент. Я теж просто студентка. Це нічого не повинно значити.

Я зупинилась. Бо сама не вірила в ці слова. І він це почув. Я знала. Його погляд трохи потемнів.

— Але значить, — сказав він тихо.

І все. Одна фраза. Без пояснень. Без виправдань. Але вона впала між нами важче, ніж будь-яке закляття. Я різко вдихнула. І в цей момент щось сталося. Не різко. Не вибухом. А як… зсув. Ніби простір між нами перестав бути просто повітрям. Я відчула це першою. Під шкірою. Наче хтось торкнувся мене зсередини світу. Я завмерла.

— Ти це відчув? — тихо спитала я.

Кайден не відповів одразу. Його рука ледь сіпнулась.

— Так, — сказав він нарешті.

І в цьому слові було щось інше. Обережність. Я зробила ще один крок. Тепер між нами залишалось зовсім мало простору. І він не зник. Навпаки. Став щільнішим. Наче сам світ затримав подих.

— Що це? — прошепотіла я.

Кайден повільно підняв руку. Не торкаючись мене. Поки що. І саме це було найстрашніше. Бо я хотіла, щоб він торкнувся. Його пальці зависли в повітрі між нами. І в ту ж секунду магія “відгукнулась”. Не моя. Не його. Наша. Я різко вдихнула. Бо це було відчуття, якого я ніколи не знала. Наче нитка. Тонка. Жива. Яка з’явилась між нами і не питала дозволу.

— Еліно… — його голос став тихішим.

Я не відповіла. Бо не могла відірвати погляд від того, що відбувалось. Ледь помітні іскри магії проходили між його пальцями і моєю шкірою, не торкаючись, але вже не відпускаючи.

— Це не повинно існувати, — тихо сказав він.

Я гірко всміхнулась.

— Тут багато чого не повинно існувати.

Він нарешті торкнувся.Легко. Лише кінчиками пальців. І світ зламався. Не буквально. А як щось, що довго було замкнене, і раптом знайшло щілину. Мене ніби прошило зсередини. Але не болем. Впізнаванням. Я різко видихнула. І зробила крок ще ближче сама. Тепер його рука вже не висіла в повітрі. Він тримав мене. Обережно. Ніби боявся, що я зникну, якщо натисне сильніше. Я не відступила. І тоді я зрозуміла. Це не просто дотик. Це зв’язок. Який Академія не передбачала. Який правила не описували. Який не мав назви.

— Я ненавиджу це місце, — раптом сказала я.

Кайден ледь нахилив голову.

— Академію?

Я похитала головою.

— Тишу без тебе.

Пауза. Я сама не зрозуміла, як це сказала. Але слова вже були сказані. І назад їх не забрати. Його пальці трохи стиснулись. Не боляче. Але впевненіше.

— Ти не мала це казати, — тихо сказав він.

Я гірко всміхнулась.

— Чому?

Він подивився прямо на мене. І вперше — без захисту.

— Бо тепер я це пам’ятаю.

Тиша. І щось між нами стало ще ближчим. Небезпечно ближчим. Я відчула, як магія знову м’яко пульсує між нами. Наче серце, яке не належить ні мені, ні йому. А нам обом. Я повільно видихнула.

— Тоді пам’ятай, — сказала я тихо.

І додала, майже шепотом:

— Без тебе тут усе було… мертве.

Цього разу він не відповів. Він просто подивився на мене довше.І вперше я зрозуміла: це не початок почуттів. Це вже їх наслідок. І вони обидва запізно це помітили.