Глава 16 Тиша, яка залишилась

Перший день без нього я ще ловила себе на думці, що він просто не з’явився. Другий — що це якась помилка Академії. На третій я перестала брехати собі. Кайден зник так, ніби його ніколи не існувало. Не залишилось навіть того відчуття магії, яке завжди було поруч із ним — ледь помітного, як тінь за спиною. Тільки тиша. І ця тиша була гірша за будь-що. Бо вона не закінчувалась. Я сиділа на підвіконні своєї кімнати, притиснувши коліна до грудей, і дивилась у двір Академії. Там усе було як завжди. Студенти. Рух. Голос викладача десь далеко. Життя. Але воно проходило повз мене, ніби я залишилась за склом. Без нього все виглядало… іншим. Не страшним. Просто порожнім. Я намагалась згадати його голос. Його погляд. Те, як він говорив “потім”, ніби це слово щось гарантувало. Але тепер “потім” стало просто ще однією формою тиші. Я відкрила долоню. І раптом зрозуміла, що найбільше мене злить не те, що він зник. А те, що я не встигла. Я не встигла сказати йому… нічого. Ні те, що поруч із ним я вперше відчула, що Академія перестала бути просто холодними стінами. Ні те, що його присутність змінювала навіть повітря. Ні те, що коли він дивився на мене — світ ставав трохи менш порожнім. Я навіть не встигла сформулювати це в думках до кінця. Тільки відчуття.Дуже гостре. Я різко встала.

— Дурість… — прошепотіла я собі.

Бо ці слова вже не мали адресата. І це було найгірше. Я вийшла в коридор. Камінь під ногами був холодний, як завжди. Але тепер він здавався голоснішим. Кожен крок відлунював так, ніби Академія нагадувала: його тут більше немає. Я зупинилась біля того самого місця, де ми вперше говорили нормально. І вперше зрозуміла, що пам’ятаю не тільки його слова. Я пам’ятаю паузи між ними. Те, як він дивився. Те, як він ніби завжди був трохи ближче, ніж дозволено. Я стиснула пальці.

— Чому… — видихнула я в порожній коридор.

І не закінчила. Бо відповідей не було. Тільки відлуння. І раптом… повітря змінилось. Не різко. А так, ніби хтось тихо зламав звичну реальність. Я завмерла. це було знайоме. Надто знайоме. Магія. Але не Академії. І не викладачів. І точно не моя. Простір у кутку коридору став “тоншим”. Як тканина, яку хтось тягне з іншого боку. Я навіть не встигла зробити крок назад. Він з’явився.Спочатку я подумала що в мене на нервах вже почалися галюцинації. Але  Кайден стояв, притулившись до стіни, ніби його буквально виштовхнуло з повітря він був справжній.Живий.Реальний. Але не такий, як раніше. Його погляд був важким. Ніби він не спав не дні — а щось набагато довше. Я застигла. Я не могла повірити. Ніби мозок відмовлявся прийняти, що порожнеча раптом отримала форму.

— Ти… — мій голос зірвався.

Я не змогла закінчити. Бо всі слова, які я не сказала ці дні, раптом вдарили одночасно. Він повільно підняв голову. І подивився на мене. Так, ніби шукав відповідь ще до того, як я її озвучу.

— Еліно, — сказав він тихо.

І моє ім’я прозвучало так, ніби воно теж мало історію, яку я не встигла прожити. Я зробила крок до нього. Потім ще один. І тільки тоді зрозуміла, що тремчу.

— Де ти був я думала що ти зник назавжди? — видихнула я.

Він не відповів одразу. Лише провів рукою по обличчю, ніби стираючи щось, що не видно іншим.

— Там, де не повинно існувати часу, — сказав він нарешті.

Я мовчала. Бо це не була відповідь. Це було попередження. Він подивився на мене довше. І вперше в його погляді не було того холодного контролю, який я пам’ятала. Тільки виснаження. І щось ще. Те, що він не хотів показувати.

— Я повернувся не повністю, — тихо додав він.

Я різко вдихнула.

— Що це означає?

Він зробив крок ближче. І тепер між нами залишилось майже нічого.

— Це означає… — сказав він тихо, — що я не вийшов звідти таким, як зайшов.

Пауза.І він додав ще тихіше:

— І те, що я там залишив… воно теж пам’ятає дорогу назад.

Я завмерла. Але в той момент це було не найстрашніше. Найстрашніше було інше. Те, як сильно я боялась знову його втратити. І те, що я навіть не встигла сказати йому найпростішого. Що без нього…усе справді було тьмяним.