Глава 15 “Ізоляція рівня загрози”

Тиша після його слів не зникла. Вона просто змінила форму. Тепер вона тиснула.Не як порожнеча — як рішення, яке вже ухвалили без нас. Я ще стояла поруч із Кайденом, але відчувала, як простір навколо нас повільно перестає бути простором. Ніби самі стіни коридору Академії Вердіан почали слухати команди, які не були вимовлені вголос. Руни на руках викладачів пульсували рівно. Холодно. Відпрацьовано. Без емоцій. Це не було “можливо”. Це було “виконати”. І саме це лякало найбільше.

— Відступи від нього, — сказав мені ректор.

Його голос не підвищувався. Не тремтів. Але в ньому була така остаточність, ніби він уже сто разів проходив через подібне — і кожного разу хтось не виживав.

Я не зрушила.Кайден ледь повернув голову.

— Еліно…

— Не починай, — різко перебила я.

Я сама здивувалась своєму голосу. Він був гострий. Майже чужий.

— Ти вже сказав “потім”. Ти вже сказав “так буде”. Я не збираюсь знову слухати “не треба”.

На мить щось промайнуло в його погляді. Не злість. Втома. Але тепер вона була іншою — глибшою. Наче він уже давно жив із чимось, що я тільки почала бачити. Руни навколо нього раптом змінилися. Я помітила це першою. Вони не просто світилися. Вони реагували. Наче щось усередині Кайдена… відгукнулося.

— Фіксація, — коротко сказав один із магів.

І повітря різко “клацнуло”. Не фізично, а магічно. Як замок, який закрили зсередини. Кайден напружився. Лише на секунду. Але я побачила.

— Припиніть! — крикнула я.

І вперше це прозвучало не як страх. А як наказ, який ніхто не має права ігнорувати. Один із викладачів навіть здригнувся. Ректор ні . Він продовжував дивився прямо на Кайдена.

— Ти розумієш, що ти приніс із собою?

Кайден мовчав. Його мовчання тепер було іншим. Не відсутністю відповіді. А вибором не відповідати.

— Рівень Забороненого рівня не залишає слідів, — продовжив ректор. — Але ти… інший.

Я різко повернулась до нього.

— Він людина.

— Не будь наївною, — спокійно відповів ректор.

І це “спокійно” було гірше за крик.

— Люди не повертаються звідти.

Тиша. Я відчула, як Кайден ледь опустив плечі.Ніби ці слова підтвердили те, що він це і так знав. Але не хотів казати.

— Я не “повернуся”, — тихо сказав він.

Руни навколо нього спалахнули. Повітря різко стало холоднішим. Один із магів зробив крок назад.

Я просто дивилась на нього. Бо вперше він звучав не як хлопець поруч. А як щось, що вони бояться назвати.

— Це не має значення, — різко сказав ректор. — Ізоляція вже активована.

Я не одразу зрозуміла, що це означає. А потім побачила. Під нашими ногами почали з’являтися лінії. Тонкі. Срібні. Як тріщини світла в підлозі.

— Що це?! — різко спитала я.

Кайден навіть не подивився вниз.

— Прив’язка, — сказав він тихо.

Його голос став ще нижчим.

— Вони відрізають мене від магічного поля Академії.

Я різко обернулась до викладачів.

— Ви не можете просто…

— Можемо, — перебив ректор.

І це було найстрашніше слово вечора. “Можемо”. Підлога під Кайденом спалахнула. Він ледь похитнувся. Я зробила крок до нього. І в ту ж секунду один із магів різко підняв руку.

— Не наближатись.

І між нами з’явилась стіна. Не фізична. Магічна. Прозора, але щільна, як скло, яке не можна розбити без того, щоб не розірвати власні руки. Я вдарила по ній долонею.

— Відкрийте!

Вона навіть не здригнулась. Кайден повільно видихнув.

— Не треба, — сказав він тихо.

— Я сказала — не починай це знову!

Я майже кричала. Він дивився на мене довго. Занадто довго. Наче запам’ятовував.

— Еліно… — сказав він тихо. — Це не про силу.

— Тоді про що?!

Пауза. І він відповів так, що в мене всередині все похололо:

— Про те, що воно вже почало шукати вихід.

Тиша. Я не одразу зрозуміла. Але ректор зрозумів. Його обличчя змінилося вперше. Ледь помітно. Але я це побачила.

— Прискорити процес, — різко сказав він.

— Негайно.

Руни навколо Кайдена спалахнули яскравіше. Він стиснув щелепу.

— Кайден! — крикнула я.

Він не відповів. Але його погляд знайшов мій. І в ньому було щось нове. Не страх. Не біль. Попередження.

— Якщо це почнеться… — сказав він тихо, — не підходь до мене.

Я похитала головою.

— Ні.

— Еліно.

Його голос став різкішим.

— Я серйозно.

Я зробила крок ближче до бар’єра.

— Я теж.

Він закрив очі. І я побачила, як руни навколо нього на секунду збиваються.

Як дихання рветься. Як щось під шкірою реальності рухається не туди, куди має.

— Почалось, — тихо сказав один із магів.

 вони не впевнені, що він витримає. Я вдарила по бар’єру ще раз. Сильніше.

— Зупиніть це!

Але вже ніхто не дивився на мене. Усі дивилися на Кайдена. Як він поступово зникав.