Глава 12. Без шляху назад

Темрява продовжувала рухатись.Не швидко.Не хаотично.А впевнено.Наче вона точно знала, куди йде.Я зробила крок назад.Підлога під ногами була холодна.Тепер я це відчувала чітко.Не камінь.Щось інше.Наче живе.

— Кайден… — прошепотіла я.

Він не відвів погляду від темряви.

— Не зараз.

Я мало не розсміялася.Знову це слово.Але тепер воно звучало інакше.Тепер воно означало: “ще трохи — і буде пізно”.Темрява зробила ще один крок.І повітря різко стиснулося.Я не встигла зрозуміти, що сталося.Лише відчула.Ніби щось невидиме вдарило в груди.Я зігнулася.

— Вони перевіряють нас, — тихо сказав Кайден.

— Хто “вони”?!

— Жителі рівня.

— Це не відповідь!

Він різко обернувся.І вперше підвищив голос:

— Тут немає правильних відповідей!

Тиша.Коротка.Але важка.Я завмерла.Бо це був не той Кайден, якого я знала.Завжди холодний.Завжди контрольований.Зараз він був… напружений.Живий.І трохи злий.

— Добре, — прошепотіла я. — Що робимо?

Він подивився на мене.Довго.Наче зважував.

— Ти йдеш поруч зі мною.

— І це все план?

— Це єдиний план.

Я скептично видихнула.

— Чудово.

— Не жартуй.

— Я не жартую!

Але навіть мені було ясно — я нервую.Темрява знову ворухнулася.І цього разу швидше.Я різко відступила.

— Вона ближче!

— Я бачу.

Кайден підняв руку.І повітря навколо нас змінилося.Наче стало щільнішим.Невидимий бар’єр.Я це відчула шкірою.

— Ти створив це?

— Так.

— Чому ти не зробив це раніше?!

— Бо воно б це відчуло.

Я замовкла.Це місце…Цей рівень…Він реагував на все.Навіть на думки.Темрява вдарила в бар’єр.Я здригнулася.Звук був глухий.Ніби хтось вдарив у скло зсередини.

— Воно сильніше, ніж попередні, — сказав Кайден тихо.

— Скільки їх тут?!

Він не відповів одразу.І це вже було відповіддю.Я стиснула кулаки.

— Ми не виживемо тут просто “йдучи поруч”.

Кайден кинув на мене погляд.І щось у ньому змінилося.

— Тоді не відходь від мене.

Я хотіла щось сказати.Але темрява раптом розірвалася.Швидко.Наче її хтось розрізав.І з неї вийшли ще дві істоти.Я не встигла навіть закричати.Одна з них кинулася вперед.Прямо на мене.

— Еліно! — різко.

Кайден встиг.Між нами спалахнула темна хвиля.Істота відлетіла назад.Але друга вже була поруч.Занадто близько.Я підняла руки інстинктивно.І магія вирвалася сама.Знову.Не контроль.Реакція.Темрява вибухнула переді мною.Істота зникла.Просто… розчинилася.Я застигла.

— Я… не хотіла…

— Потім, — різко сказав Кайден.

— Що “потім”?!

— Питання.

Він схопив мене за зап’ястя.Міцно.

— Біжимо.

— Куди?!

— Далі по коридору!

— Там же ще більше цих потвор!

— Саме тому.

І ми побігли.Коридор змінювався під ногами.Стіни то звужувалися, то розширювалися.Руни пульсували.Наче стежили за нами.Наче рахували кожен крок.Я чула за спиною рух.Багато руху.

— Вони нас наздоганяють!

— Я знаю!

— Це не дуже заспокоює!

— Я й не намагаюся!

Ми завернули.Ще раз.І ще.А потім коридор різко обірвався.Просто стіна.Я вдарилася б, якби Кайден не зупинив мене в останню секунду.

— Це… кінець? — прошепотіла я.

Він не відповів.Лише торкнувся стіни.Руни спалахнули.І стіна розійшлася.Як вода.Я завмерла.

— Ти серйозно?!

— Потім.

— Я вже ненавиджу це слово!

Але часу не було.Ми пройшли крізь прохід.І опинилися в іншому просторі.Величезному.Темному.І холодному.Це була не просто частина рівня.Це була його глибина.І тут повітря було інше.Важче.Наче воно пам’ятало тисячі заклять.І тисячі помилок.Кайден різко зупинився.Я ледь не врізалася в нього.

— Що тепер?

Він мовчав.Дивився вперед.А потім тихо сказав:

— Тепер нас знайшли по-справжньому.

Я підняла погляд.І побачила.Темрява попереду більше не рухалася.Вона чекала.І вперше мені здалося, що вона не просто істота.А щось, що має форму рішення.І це рішення вже прийнято.Кайден повільно випустив мою руку.І став трохи ближче.Надто близько.

— Що б не сталося, — сказав він тихо, — не відходь від мене.

Я ковтнула повітря.

— Ти вже це казав.

— Тоді я був серйозний.

— А зараз?

Він подивився на мене.І цього разу відповів чесно:

— А зараз — це єдиний шанс, який у тебе є.

Темрява рушила.І цього разу можливості для втечі вже  не було.