Глава 11. Заборонений рівень

Світло від рун не зникло одразу.Воно вибухнуло — і залишило після себе шлейф.Наче хтось розірвав повітря зсередини.Я інстинктивно заплющила очі.А коли відкрила…Кімната змінилася.Архів зник.Стіни більше не були кам’яними.Тепер це був коридор.Але не той, який я бачила раніше.Цей був глибший.Старіший.І… неправильний.Повітря тут було холодним, майже вологим, ніби ми опинилися під землею.На стінах — ті самі руни.Але тепер вони не просто світилися.Вони рухалися.Повільно.Як дихання.

— Що це… — прошепотіла я.

Кайден стояв поруч.Його рука все ще була піднята.Наче він щойно щось зупинив.

— Заборонений рівень, — тихо сказав він.

Я різко повернулася до нього.

— Що?

— Ми тут не повинні бути.

— Це я й сама бачу!

Мій голос зірвався луною по коридору.І ця луна повернулася не одразу.Наче простір тут був товстішим.Повільнішим.Живішим.Жахливим.Я зробила крок назад.Підлога була кам’яна.Але тепла.Ніби під нею щось рухалося.

— Як ми тут опинилися? — прошепотіла я.

Кайден не відповів одразу.Він дивився вперед.У темряву.Туди, де коридор розчинявся у чорному світлі.

— Руни перенесли нас, — нарешті сказав він.

— Це неможливо.

— Для більшості — так.

Я різко обернулася до нього.

— А для тебе?

Пауза.Довга.Небезпечна.

— Для мене — ні.

І це було сказано так спокійно…Наче він давно звик до неможливого.Я відчула, як по спині проходить холод.

— Хто ти такий, Кайден?

Він нарешті подивився на мене.І цього разу його погляд був інший.Не холодний.Не іронічний.Важкий.Справжній.

— Той, хто не повинен був сюди потрапити, — відповів він.

Позаду нас щось клацнуло.Я різко обернулася.Темрява.Але не порожня.Вона була щільна.Наче в ній хтось стояв.Спостерігав.Я відчула це шкірою.

— Ми тут не одні, — прошепотіла я.

Кайден не заперечив.Він повільно підняв руку.І темрява навколо нього зрушилася.Не світло.Не вогонь.Щось інше.Густе.Контрольоване.Я вперше побачила його магію так близько.І вона не була “чистою”.Вона була… старою.Наче витягнутою з глибини землі.

— Не рухайся, — сказав він тихо.

Я хотіла відповісти.Але не встигла.З темряви вийшло щось.Спочатку — звук.Ніби метал по каменю.Потім — форма.Висока.Неправильна.Розмита.Вона не мала чіткого тіла.Але мала присутність.І ця присутність тиснула на груди.Я не могла вдихнути.

— Що це… — видихнула я.

— Не дивись прямо, — різко сказав Кайден.

— Чому?!

— Бо воно дивиться у відповідь.

Я завмерла.Магія в повітрі загусла.Істота зробила крок.Підлога під нею не звучала.Наче вона не торкалася землі.

— Вона знизу, — тихо сказав Кайден.

— Що це означає?!

Він не відповів.Замість цього його рука різко стиснулася.І темрява навколо вибухнула вперед.Не як атака.Як бар’єр.Повітря розірвалося.Я впала назад, закриваючи обличчя.І вперше побачила справжню силу Кайдена.Вона не була красивою.Не була світлою.Вона була небезпечною.І надто точною.Істота відступила.Але не зникла.Вона… посміхнулася.Я не бачила цього.Я відчула.І в ту ж секунду коридор задригався.

— Воно кличе інших, — сказав Кайден.

— Кого?!

Він різко подивився на мене.

— Тих, хто тут живе.

Я відчула, як холод стискає горло.

— І скільки їх?

Кайден на секунду заплющив очі.А потім тихо сказав:

— Забагато.

Темрява попереду почала рухатися.Швидше.Ближче.І я зрозуміла одну річ.Заборонений рівень — це не місце.Це клітка.І ми щойно впустили туди себе.