Глава 10. Секрет Кайдена

Двері не відчинилися одразу.Спочатку руни на них спалахнули.Повільно.Ніби хтось іззовні торкався не дерева чи металу — а самої магії.Я завмерла.Повітря в кімнаті стало густішим.

— Не рухайся, — тихо сказав Кайден.

Я й так не рухалася.Двері здригнулися.Один раз.Другий.І тільки тоді замок піддався.Клац.Металевий звук розрізав тишу, як ніж.Двері повільно відчинилися.І в кімнату увійшло світло коридору.Разом із ним — постать.Я одразу напружилася.Але це був не викладач.І не студент.Це була жінка.Висока.У темній мантії з тонкими срібними лініями, що рухалися по тканині, ніби живі.Її волосся було зібране високо, а погляд — холодний і точний, як лезо.Вона оглянула кімнату.Повільно.І зупинилася на мені.Я відчула це фізично.Наче мене торкнулися чимось холодним.

— Ось ти де, — сказала вона.

Голос був спокійний.Але від нього ставало не по собі.Кайден зробив крок уперед.Закрив мене собою.Жінка ледь усміхнулася.

— Не потрібно.

— Вона під моїм захистом, — відповів Кайден.

Я різко підняла голову.Під захистом?Я не пам’ятала, щоб погоджувалась на це.Жінка перевела погляд на нього.

— Ти порушив протокол.

— Я виконав необхідне.

— Це не тобі вирішувати.

Тиша.Вона стала важчою.Навіть руни на стінах ніби завмерли.Я подивилася на Кайдена.Вперше.По-справжньому.І побачила те, чого раніше не помічала.Він не просто студент.Не просто “кращий учень”.Коли він стояв зараз — у цій кімнаті — він виглядав так, ніби має право тут бути.Ніби це не випадковість.

— Хто вона? — тихо спитала я.

Жінка відповіла замість нього.

— Викладачка внутрішнього контролю магії.

Я насупилася.

— Контролю?

Вона повільно кивнула.

— Тих, хто не може контролювати себе.

Мій погляд мимоволі опустився на мої руки.Візерунки.Я стиснула пальці.Кайден це помітив.

— Не дивись на неї так, — сказав він різко.

Жінка навіть не здригнулася.

— Вона вже позначена.

— Ще ні, — відповів він.

Я підняла голову.

— Що означає “позначена”?

Тиша.І саме це було відповіддю.Жінка зробила крок у кімнату.І я лише зараз зрозуміла, що за нею не видно коридору.Наче вона принесла з собою окремий простір.

— Ти повинна піти зі мною, — сказала вона.

Я розсміялася.Коротко.Нервово.

— Серйозно?

Вона не відреагувала.

— Це не прохання.

Кайден різко встав між нами.

— Вона не піде.

Я завмерла.Це прозвучало інакше, ніж раніше.Не як захист.А як наказ.Жінка подивилася на нього довго.

— Ти знаєш, що буде, якщо ти продовжиш її приховувати.

Кайден не відповів.Але його пальці стиснулися.Ледь помітно.І я це побачила.

— Кайден… — прошепотіла я.

Він не обернувся.

— Не зараз.

Знову це “не зараз”.Але цього разу воно звучало інакше.Наче межа вже була близько.Жінка підняла руку.І руни на стінах спалахнули яскравіше.Не просто світлом.А попередженням.

— Останній раз, — сказала вона. — Віддай її.

Я відчула, як щось всередині холоне.

— Кайден… — тихіше.

Він нарешті обернувся до мене.І на секунду я побачила його справжнього.Не холодного.Не ідеального.А напруженого.Живого.

— Ти мені довіряєш? — раптом запитав він.

Я застигла.

— Що?

— Просто відповідай.

Позаду нас руни пульсували все швидше.Жінка чекала.Кімната дихала напругою.Я зробила короткий вдих.І сама не зрозуміла, чому сказала:

— Ні.

Тиша впала миттєво.Навіть повітря ніби зупинилося.Кайден на секунду закрив очі.А потім тихо сказав:

— Добре.

І саме в цей момент руни на стінах вибухнули світлом.