глава 9 Він допомагає

— Еліно!

Я чула голос Кайдена ніби здалеку.Наче між нами раптом виросла стіна.Невидима.Але достатньо міцна, щоб відрізати мене від усього світу.Повітря навколо тремтіло.Коридор плив перед очима.А магія всередині мене ставала сильнішою.З кожною секундою.

— Подивись на мене.

Я похитала головою.Не могла.Було відчуття, ніби якщо підніму очі, станеться щось погане.Дуже погане.Черговий вибух прокотився Академією.Стіни затріщали.Десь згори почулися крики.Кайден різко схопив мене за плечі.

— Еліно!

Я здригнулася.Його голос прорвався крізь шум у голові.На кілька секунд.На кілька дорогоцінних секунд.І цього вистачило.

— Я не можу це зупинити...

— Знаю.

— Ні, ти не розумієш.

Мені стало важко дихати.

— Воно ніби живе.

Кайден завмер.Лише на мить.Але я помітила.І мені це зовсім не сподобалося.

— Що?

— Нічого.

— Кайден.

— Зараз не час.

Я мало не засміялася.Звісно.Коли справа стосувалася таємниць, для нього ніколи не було часу.Але цього разу він не став сперечатися.Натомість просто взяв мене за руку.І потягнув за собою.

— Гей!

— Біжи.

— Куди?

— Просто біжи.

У коридорах панував хаос.Студенти металися в різні боки.Викладачі намагалися когось заспокоїти.Хтось плакав.Хтось кричав.У повітрі літали іскри магії.Нестабільної.Небезпечної.Я бачила, як один із першокурсників випадково підпалив власну мантію.Інша студентка створила навколо себе крижану бурю й не могла її зупинити.Такого в Академії ще не було.Ніколи.

— Що сталося з магією?

— Не знаю.

— Ти ж завжди все знаєш.

— Не все.

Я пирхнула.

— Важко повірити.

Навіть зараз.Навіть посеред катастрофи.Він залишався собою.Кайден різко звернув у бічний коридор.Я ледь встигла за ним.

— Куди ми йдемо?

— У безпечне місце.

— Таке існує?

— Сподіваюся.

Мені зовсім не сподобалося слово "сподіваюся".Через кілька хвилин ми опинилися біля старих металевих дверей.Я ніколи їх не бачила.А я вже встигла обійти майже всю Академію.Усередині було тихо.Але це була не звичайна тиша.Вона була… важка.Наче сама кімната не хотіла, щоб у ній говорили голосно.Стіни були зроблені зі старого темного каменю, шорсткого, з подряпинами часу.По них ішли тонкі металеві лінії — як мереживо.Я спочатку подумала, що це просто декор.Але потім побачила рух. це були руни.Вони ледь-ледь пульсували під поверхнею стін.Ніби кімната дихала.

— Де ми? — тихо спитала я.

— Архівний сектор, — відповів Кайден.

Я озирнулася.Жодних вікон.Лише вузькі полиці вздовж стін і старі шафи з магічними печатками.Книги тут виглядали інакше.Деякі були закриті ланцюгами.Інші — взагалі не мали обкладинок.Наче їх не можна було навіть торкатися без дозволу.— Це не схоже на архів, — прошепотіла я.Кайден не відповів одразу.Він зайшов глибше в кімнату і провів рукою вздовж стіни.І тоді я побачила це чітко.Руни спалахнули.Не яскраво.А глибоко.Як жар під попелом.Вони відреагували на нього.

— Вони тебе знають, — сказала я повільно.

Він не обернувся.

— Вони реагують на магію.

— Це не відповідь.

Кайден нарешті подивився на мене.І вперше в цьому погляді не було іронії.

— Це старі руни Академії.

— І що вони роблять?

— Стежать.

Я завмерла.

— За чим?

Він коротко видихнув.

— За тим, щоб тут не прокинулося те, що не повинно.

Мені стало холодно.Я перевела погляд на стіни.Руни знову пульсували.Але тепер мені здалося, що вони дивляться не просто на нас.А на мене.Наче впізнають щось.Або чекають.І саме тоді я зрозуміла:це місце не було сховищем.Це була клітка.І ми щойно зайшли всередину неї.

— Звідки в тебе доступ?

— Не став зайвих питань.

Усередині було тихо.Дивовижно тихо.Наче хаос зовні залишився за товстими стінами.Кайден швидко зачинив двері.Потім поставив кілька захисних печаток.Лише після цього видихнув.Я вперше побачила, наскільки він виснажений.Під очима залягли тіні.Руки були напружені.А в погляді з'явилася втома.Справжня.Людська.Не схожа на того ідеального хлопця, якого бачила вся Академія.

— Ти втомився.

Він подивився на мене.

— Спостережлива.

— Це було не запитання.

Кайден нічого не відповів.Я повільно опустилася на старий диван.І тільки тоді зрозуміла, наскільки тремчу.Руки не слухалися.Серце калатало.А магія...Магія досі була неспокійною.Наче буря перед грозою.

— Еліно.

Я підняла голову.

— Що?

— Покажи руки.

— Навіщо?

— Просто покажи.

Я неохоче простягнула долоні.І завмерла.Чорні візерунки.Вони повернулися.Тонкі лінії проступали під шкірою.Повільно рухаючись уздовж зап'ясть.У мене пересохло в горлі.

— Це було раніше?

— Ні.

Кайден насупився.Сильно.Занадто сильно.

— Це погано?

Він мовчав.І цього разу я вже не витримала.

— Перестань так робити!

— Як?

— Мовчати!

Я різко підвелася.

— Усі навколо щось знають.

Викладачі.Ректор.Ти.А я ні!Голос зірвався.Я навіть не помітила.

— Це моя магія! Моє життя! Чому всі вирішують за мене?

Кайден дивився мовчки.А потім несподівано сказав:

— Бо іноді правда небезпечна.

Я завмерла.

— Це дурне виправдання.

— Можливо.

— Можливо?!

— Але воно правдиве.

Я сердито відвернулася.Хотіла щось відповісти.Щось гостре.Образливе.Але не знайшла слів.Бо частина мене розуміла.Він справді хвилюється.І це було дивніше за будь-яку магію.Минуло кілька хвилин.А може година.Час ніби розчинився.Ззовні ще долинали відгомони вибухів.Але вже рідше.Академія поступово брала ситуацію під контроль.Я сиділа біля вікна.Кайден переглядав старі книги.І вперше за довгий час між нами не було сварки.Дивно.Незручно.І чомусь дуже спокійно.

— Чому ти повернувся за мною?

Запитання вирвалося само.Він підняв голову.