глава7 Недовіра

“Ми не одні.”Ці слова зависли в повітрі, як тріснуте скло.Я навіть не встигла нормально вдихнути після них.Темрява попереду ніби стала щільнішою.Живою.І цього разу я це відчувала не тільки інстинктом.А магією.Вона в мені ворухнулася.Наче впізнала щось там, у темряві.Я зробила крок назад.

— Це ти про що? — прошепотіла я.

Кайден не відповів одразу.Він стояв нерухомо.Але я бачила: він слухає.Не мене.Коридор.

— Я не знаю, скільки їх, — сказав він нарешті.

Я різко повернулася до нього.

— “Їх”?

Його погляд ковзнув у темряву.

— Залишки не бувають одиночними.

Я відчула, як холод проходить по спині.

— Ти казав, що це просто одна аномалія.

— Я не сказав “просто”.

Я стиснула кулаки.

— Ти не договорюєш занадто багато речей.

Він нарешті подивився на мене.

І цього разу — довше.

— А ти реагуєш занадто швидко.

— Бо я нічого не розумію!

Пауза.І тиша між нами стала гіршою, ніж істота попереду.Я зробила крок убік.

— Чому ти мені нічого не кажеш?

— Бо ти не готова знати все.

— Це не тобі вирішувати!

Його погляд став холоднішим.

— У цій Академії це саме мені і вирішувати.

Оце і вдарило.Не його магія.А слова.Я відчула, як щось всередині стискається.

— Тобто я для тебе просто… проблема?

Кайден мовчав секунду.Дві.І цього було достатньо.Я зрозуміла відповідь.І саме в цей момент темрява попереду рухнула.Швидко.Неправильно.Ніби простір розірвали зсередини.Я різко обернулася.

— Воно повертається! — вигукнула я.

Але Кайден уже рухався.Його магія вибухнула раніше, ніж я встигла зрозуміти, що відбувається.Повітря розсіклося темною хвилею.Я вперше побачила це так близько.Його сила не була світлою.І не була “правильною”.Вона була контрольованою темрявою.Істота відлетіла назад.Але не зникла.Вона… розсміялася.Я це не чула.Я це відчула.І в ту ж секунду магія в коридорі відповіла.Стіни затремтіли.

— Кайден… — прошепотіла я.

— Не рухайся, — різко сказав він.

Але було пізно.Моя магія вже реагувала.Не на страх.Не на небезпеку.На НЬОГО.Кайден різко обернувся.

— Не дивись на мене, — сказав він.

— Я не дивлюсь!

— Дивишся.

Я стиснула щелепи.

— Це не я!

І тоді істота знову кинулась.Прямо на нас.Я не думала.Я просто підняла руку.І в ту ж секунду все всередині “відкрилось”.Знову.Не закляття.Не контроль,а вибух.Темрява розійшлася по коридору хвилею.Істота зникла.Повністю.Наче її вирізали з простору.А я впала на коліна.Дихання рване.Руки тремтять.

— Я… не хотіла… — прошепотіла я.

Тиша.А потім кроки.Кайден був поруч миттєво.Але цього разу він не дивився на небезпеку.Він дивився на мене.Дуже уважно.Занадто.

— Ти знову це зробила, — тихо сказав він.

— Я не контролюю це…

— Я знаю.

І вперше в його голосі не було холоду.Було щось інше.Обережність.

— І саме тому я тобі не довіряю.

Я завмерла.

— Ти… що?

Він не відвів погляду.

— Твоя магія не реагує як людська.

— Це не моя вина.

— Я не сказав, що це вина.

Його голос став тихішим.

— Я сказав, що це небезпека.

Ці слова вдарили сильніше, ніж магія істоти.Я повільно піднялася.

— То що ти зробиш? — прошепотіла я. — Якщо я “небезпечна”?

Кайден мовчав.І це було найгірше.Бо він не заперечив.З темряви позаду нас щось знову ворухнулося.Але цього разу я зрозуміла інше.Ми не просто полюємо на щось там.Щось там вже дивиться на нас.І воно знає моє ім’я краще, ніж я сама.