Академія забороненої магії

глава6 Спільне завдання

Я зрозуміла одне дуже швидко: в Академії Вердіан “спільне завдання” означає “хтось точно постраждає”.І цього разу, схоже, це буду я.Мене викликали в головний зал без попередження.Знову.Я вже починала ненавидіти ці виклики.Коли я зайшла, більшість студентів уже стояли групами. Гомін заповнював простір, але як тільки я з’явилася — він став дивно натягнутим.Наче хтось провів по повітрю лезом.Я відчула це одразу.Погляди.Знову.І один із них — надто знайомий.Кайден стояв біля викладацької платформи.Спокійний.Як завжди.І саме це мене найбільше дратувало.Бо після всього, що сталося зі мною, він виглядав так, ніби нічого не вибухало, не ламалося і не з’являлося з моєї магії.Я підняла брову.

— Тільки не кажи, що…

— Кажу, — пролунав його голос раніше, ніж я закінчила.

Я видихнула.

— Я ще навіть не сказала нічого.

— І вже зрозумів.

Я стиснула зуби.

— Чудово.

— Ти звучиш щасливо, — сухо додав він.

— Це мій природний стан біля тебе.

Його погляд ковзнув по мені.Швидко.Холодно.Але в ньому було щось… уважне.Наче він перевіряв не слова, а реакцію.Я відвела погляд першою.Це мене злило ще більше.На платформу вийшов викладач.Старий маг, якого я вже бачила під час покарання.Його присутність одразу змусила зал затихнути.

— Сьогодні ви отримуєте практичне завдання.

Я внутрішньо застогнала.Завжди “практичне”.Завжди “ризиковане”.

— Робота в парах.

Я повільно підняла очі.Ні.Не знову.

— Завдання: нижні коридори Західного крила, — продовжив він. — Виявити і стабілізувати залишкову магічну аномалію.

Тиша стала важкою.Я одразу відчула, як у мене стискається шлунок.Я чула про це місце.І нічого доброго.

— Пари вже визначені, — сказав викладач.

Я навіть не встигла видихнути.

— Кайден Вердіан.

Тиша.Я повільно повернула голову.Він навіть не здригнувся.Ніби знав.Ніби це не вибір.А факт.

— Еліна Вейр.

Ось і все.Зал ніби трохи видихнув.А я — ні.Бо це звучало не як співпраця.А як покарання, яке продовжується.Ми йшли мовчки.Я не витримала першою.

— Це ти попросив?

— Ні.

— Брехня, — одразу відповіла я.

Він навіть не подивився на мене.

— Тобі не подобається відповідь — це не робить її неправдою.

Я різко зупинилася.

— Тоді чому я з тобою?

Він теж зупинився.Пауза.

— Бо я єдиний, хто може тебе там витягнути, якщо щось піде не так.

Я розсміялася.Коротко.Без радості.

— Як це мило. Мій особистий наглядач і рятівник.

Він подивився прямо на мене.

— Я не рятівник.

— Ти це вже казав.

— І я не змінюю думку.

Я відчула, як злість піднімається вище.

— Тоді скажи чесно: ти мені не довіряєш.

Тиша.Оце і була відповідь.Я кивнула.

— Чудово. Взаємно.

Ми знову пішли.І чим нижче спускалися сходи, тим гіршим ставало повітря.Не холоднішим.А важчим.Наче саме місце не хотіло нас туди пускати.

— Ти колись був там? — запитала я.

— Ні.

Я зупинилася.

— Серйозно?

Він кивнув.

— Тоді чому саме ти?

— Бо я єдиний, хто не панікує від того, що там.

Я фиркнула.

— Поки що.

Його погляд на секунду став гострішим.

— Ти нервуєш.

— Я просто реалістка.

— Ні, — сказав він тихо. — Ти починаєш відчувати магію.

Я завмерла.Бо він мав рацію.І це було найгірше.Коридор обірвався.Різко.Ніби хтось просто стер його продовження.Перед нами була темна арка.Без світла.Без звуку.Лише тиск.Живий.

— Це воно? — тихо запитала я.

— Так.

Я зробила крок ближче.І повітря відповіло.Ледь помітно.Але достатньо, щоб у мене по шкірі пробіг холод.

— Воно реагує… — прошепотіла я.

— На тебе, — сказав Кайден.

Я різко повернулася.

— Що?

Він не відвів погляду.

— Твоя магія вже була там раніше.

— Це неможливо.

— У цій Академії “неможливо” — просто слово.

Я стиснула кулаки.