глава5 Покарання

Я думала, що після того, що сталося в аудиторії, Академія вибухне.Але вона… просто замовкла.Наче нічого не було.Наче стіни самі вирішили стерти той момент, коли світло згасло, а магія вирвалася з мене неконтрольованою хвилею.Тільки я пам’ятала.І, судячи з поглядів Кайдена — він теж.Мене викликали через годину.Без пояснень.Без попередження.Просто з’явився старший учень у чорній формі і сказав:

— Рада чекає тебе.

Ці слова прозвучали так, ніби це не запрошення.А вирок.Я йшла коридорами Академії Вердіан, і вперше вони здавалися не просто холодними.Вони здавалися… осудливими.Студенти розступалися швидше, ніж раніше. Погляди стали коротшими, але гострішими. Ніби всі вже знали, що сталося, але ніхто не мав права про це говорити.Я відчувала себе під мікроскопом.Або під прицілом.Коли я дійшла до центрального залу, двері відчинилися самі.Звук був важкий.Глибокий.Як удар каменю об камінь.Всередині було темно.Не звичайна темрява.А така, яку створюють спеціально.Світло кристалів майже не проникало сюди, і простір здавався більшим, ніж мав би бути.У центрі залу стояв круглий стіл.А навколо нього — вони.Викладачі.Старші маги Академії.І серед них я одразу помітила його.Кайден.Він стояв трохи осторонь. Не як учень.А як той, хто має право бути тут.Його погляд одразу знайшов мене.І не відпустив.

— Еліна Вейр, — промовив один із магів. Його голос був сухим, як старий пергамент. — Ти знаєш, чому ти тут?

Я стиснула руки.

— Через те, що сталося в аудиторії?

— Ти маєш на увазі магічний вибух, який міг зруйнувати півкоридору? — уточнив інший.

Я не відповіла.Бо це звучало гірше, ніж я пам’ятала.

— Це було випадково, — сказала я тихіше. — Я не контролювала це.

— Саме це і проблема, — пролунав новий голос.

Я обернулася.Лорен.Він стояв серед старших студентів, ніби йому теж дозволено бути тут.Його погляд був спокійний.Занадто спокійний.

— Вона нестабільна, — продовжив він. — І це не перший сигнал.

Я різко подивилася на нього.

— Який ще “перший сигнал”?

Він ледь усміхнувся.

— Ти ж не думаєш, що Академія не стежить за новими студентами?

Тиша в залі стала важчою.Я відчула, як щось всередині стискається.

— Досить, — сказав Кайден.

Його голос прозвучав різко.Не гучно.Але так, що навіть повітря змінилося.Всі погляди повернулися до нього.Навіть я.

— Вона не становить загрози, — продовжив він.

— Поки що, — спокійно відповів один із магів.

Кайден зробив крок уперед.І я вперше побачила, що навіть старші маги реагують на це.Не страхом.А обережністю.

— Я беру відповідальність за неї, — сказав він.

Тиша.Я завмерла.Що?Лорен нахилив голову.

— Ось як, — тихо сказав він. — Цікаво.

Маги переглянулися.

— Ти розумієш, що це означає? — запитав старший.

— Розумію, — відповів Кайден.

Його погляд навіть не зрушив з мене.

— Якщо вона порушить контроль знову — відповідальність буде на мені.

Мені стало холодно.Не від залу.Від цього рішення.Я не просила цього.

— Я не потребую, щоб за мене відповідали, — сказала я різко.

Кайден навіть не подивився на мене.

— Зараз не час для гордості.

Його голос був тихим.Але остаточним.Лорен усміхнувся.

— Чудово, — сказав він. — Тепер це ще цікавіше.

Я відчула, як у мені підіймається злість.

— Ви обоє поводитесь так, ніби я тут предмет, а не людина.

Маги мовчали.Кайден нарешті подивився на мене.І в його погляді було щось важке.

— Тут ніхто не виживає як “просто людина”, — сказав він тихо.

Пауза.

— Ти або контроль… або проблема.

Ці слова вдарили сильніше, ніж я очікувала.Я зробила крок назад.

— І яке “покарання”? — запитала я.

Старший маг підняв руку.

— Твоє покарання — обмеження доступу до магічних практик.

Я стиснула щелепи.— Тобто?

— Ти не братимеш участі в заняттях з практичної магії, доки не доведеш стабільність.

Я відчула, як щось у мені провалюється.Це не просто покарання.Це виключення.

— Це смішно, — сказала я різко. — Я навіть не встигла нічого зробити.

— Саме тому ти ще тут, — відповів Лорен тихо. — Поки що.

Кайден різко глянув на нього.І Лорен замовк.Але посмішка залишилась.Мене провели до виходу.Але перед тим, як двері зачинилися, я почула останнє:

— Ти під наглядом Кайдена.

Я різко зупинилася.

— Що?

Але двері вже закрилися.Я стояла в коридорі, відчуваючи, як у мені повільно закипає щось небезпечне.Покарання.Контроль.Нагляд.Я не була студенткою.Я була проблемою, яку призначили комусь тримати на повідку.І цим “кимось” був Кайден.Він вийшов за мною майже одразу.Мовчки.Його кроки були спокійні.Занадто спокійні після того, що сталося.

— Ти не мав цього робити, — сказала я.

— Мав, — відповів він.

— Ти навіть не спитав мене.

Він зупинився.Повільно.І вперше його погляд став ближчим.Справжнім.

— Якби я не зробив цього, тебе б ізолювали повністю.

Я мовчала.

— Це краще, — додав він.

Я гірко всміхнулася.

— Ти називаєш це “краще”?

Він не відповів одразу.А потім тихо сказав:

— Тут ти ще маєш шанс.

Я відчула, як повітря між нами знову натягується.

— А ти хто такий, щоб вирішувати, який у мене шанс?

Його погляд став холоднішим.Але не відстороненим.Швидше… втомленим.

— Той, хто вже бачив, що буває, коли такі як ти втрачають контроль.

Ці слова зависли між нами.І вперше я зрозуміла:Кайден не просто “найкращий учень”.І не просто мій наглядач.Він — єдина причина, чому я ще не стала ворогом Академії офіційно.І це лякало більше, ніж саме покарання.